Спікер парламенту: декорація чи гравець?

Ігор Мошенець
Понеділок, 10 червня 2019, 10:30
Фото: Вадим Чуприна

Парламент йде на дострокові вибори, однак не здається.

Верховна Рада майже одразу показала зуби новому гарантові. Домовившись напередодні з лідерами фракцій про компромісний варіант законопроекту про виборчу систему із закритим списками, президент очікувано зазнав поразки.

На наступний день його законодавча пропозиція була гаряче розкритикована в сесійній залі і Рада не включила його до порядку денного.

До того ж, голова Верховної Ради та деякі інші політики взагалі поставили під сумнів конституційність президентського указу про розпуск парламенту.

Протистоянням президенту політичний арсенал очільників нинішнього парламенту не обмежується. Про це яскраво свідчить, серед іншого, активне адвокатування спікером Андрієм Парубієм Виборчого кодексу.

Голова Верховної Ради  на попередньому тижні натиснув на парламентський комітет з питань правової політики та правосуддя, вимагаючи нарешті розглянути проект Виборчого кодексу для другого читання.  

В ситуаціях  конфліктів Ради та президента або просто в ситуаціях політичної невизначеності, роль очільника парламенту стає особливо важливою. Хоча в українській політичній системі зайняття цієї позиції майже завжди приносило політичні дивіденди.

Посада спікера стала трампліном для Арсенія Яценюка та Володимира Гройсмана до статусу самостійних політиків та зайняття більш високих владних посад – обидва стали прем’єр-міністрами.

Олександр Мороз та той же Арсеній Яценюк після своїх каденцій спікерами займали на президентських перегонах третє і четверте місця відповідно.

В інших країнах подібні успіхи є достатньо рідкісними, однак очільники парламентів можуть бути значно впливовішими за своїх українських колег в контексті визначення порядку денного чи реалізації окремих повноважень парламенту.

Враховуючи це, буде важливим порівняти наш досвід з політичною вагомістю спікерів в інших країнах.

І спікер, і партійний лідер

Cпікер Палати представників, нижньої палати американського Конгресу, де працює 435 конгресменів, є одним із найбільш політично впливових очільників парламентів.

Річ у тім, що у президентській республіці уряд не формується Конгресом після виборів, а лише подається президентом, який очолює виконавчу владу, у Конгрес на затвердження.

За умов відсутності посади прем’єр-міністра, та з огляду на те, що верхню палату, Сенат, формально очолює віце-президент, посада спікера Палати представників є ключовою позицією поза Білим Домом.

Попри таку значну впливовість, як правило, спікери Палати представників не стають президентами – востаннє це вдалося Джеймсу Полку в середині XIX cт, а Джон Гарнер після головування в нижній палаті Конгресу дві каденцій був віце-президентом Франкліна Рузвельта в 1930-их.

Оскільки спікер є фактично головою парламентської більшості, він може ефективно впливати на формування порядку денного парламенту.

До того ж, для США останніх десятиріч  достатньо частою є ситуація контролювання Білого Дому і Конгресу двома різними політичними силами, що створює напругу між цими інституціями. В таких випадках більшість Палати представників стандартно використовує Конгрес для напрацювання  власного порядку денного на наступні президентські вибори.

Хорошим прикладом впливового американського спікера є Ненсі Пелосі, яка в 2007 році стала першою жінкою на чолі Палати представників.

На чолі демократичної більшості вона активно критикувала тодішнього президента Джорджа Буша-молодшого, який якраз завершував свій другий строк перебування на посаді. Саме за строк її повноважень в комітетах Палати представників були напрацьовані ідеї реформ адміністрації президента Барака Обами.

Після останній проміжних виборів в Конгрес в 2018 році, коли демократи повернули контроль над його нижньою палатою, досвідчена 78-річна депутатка повернулась в крісло спікера.

Пелосі не оголошувала про плани брати участь у наступних президентських виборах, однак від успішності її діяльності багато в чому залежатиме можливих успіх номінанта від демократичної партії США у 2020 році, хто б ним не став.

Ненсі Пелосі, Майк Пенс та Дональд Трамп ( зліва направо),
Ненсі Пелосі, Майк Пенс та Дональд Трамп ( зліва направо)
джерело - cbsnews.com

"Нейтральний" британський спікер

Важливою традицією британського парламентаризму є строга нейтральність спікера Палати громад – нижньої палати парламенту, в якій працює 650 депутатів. Особа, обрана на цю посаду, повинна вийти з партії, і обмежувати навіть неформальні стосунки з представниками якоїсь політсили.

Особливістю процедури обрання спікера є те, що кандидатуру на цю посаду мають номінувати щонайменше дванадцять депутатів, однак як мінімум троє з них мають бути представниками іншої партії.

Стандартно спікер у дискусіях участі не бере, а радше стежить за порядком денним та дисципліною в залі. Для британських парламентарів вважається покаранням, коли спікер, просячи їх заспокоїтись у випадку неналежної поведінки, називає їх за прізвищем (традиційно в британському парламенті до депутата звертаються, називаючи його представником конкретної місцевості).

Останні десять років посаду спікера Палати громад займає Джон Беркоу, екс-член Консервативної партії. За останнє десятиріччя політик зазнав світоглядної еволюції, пройшовши шлях від євроскептицизму до голосування за залишення Великобританії у складі ЄС на референдумі 2016 року.

Джон Беркоу
Джон Беркоу
джерело - dailymail.co.uk

Спікер парламенту часто проявляє свою політичну позицію. У 2017 році  Беркоу відмовив  у дозволі  Дональду Трампу виступити перед британським парламентом під час першого візиту новообраного президента США до Великобританії.

Золотою годиною політика став березень цього року, коли Беркоу відмовився поставити на повторне голосування провалену парламентом пропозицію уряду Терези Мей щодо плану виходу з ЄС, мотивуючи це тим, що двічі під час однієї сесії ставити на розгляд один і той самий відхилений законопроект не можна.

Подібна позиція викликала шквал критики на адресу Беркоу та звинувачення його в тому, що він не витримує нейтральну позицію, традиційну для своєї посади.

Людина французького президента

За повноваженнями президент французької Національної Асамблеї, нижньої палати парламенту, шо нараховує 577 народних представників, є набагато впливовішим за свого українського колегу.

Річ у тім, що заповнення парламентських квот в різних позапарламентський виконавчих агенціях чи інших інституціях, на відміну від України, здійснюється не загальним голосуванням парламенту, а особисто спікером. Йдеться про такі установи, як, до прикладу, Верховна комісія з аудіовізуальних питань, рада директорів Банку Франції, Регуляторне агентство з питань електронних комунікацій та інше. Щоправда, спікер у ряді випадків має враховувати кандидатури, подані йому профільними комітетами.

Також президент Національної Асамблеї може одноособово подавати проголосований парламентом закон на розгляд Конституційного суду у випадку, якщо має підозри щодо можливого порушення Основного Закону країни. Схоже право очільник нижньої палати парламенту має і стосовно міжнародних договорів.

Рішар Ферран
Рішар Ферран
джерело -  AFP

Нинішнім президентом Національної Асамблеї є Рішар Ферран, який до того був лідером президентської партії "Вперед, Республіко", і, як і Макрон, раніше був членом Соціалістичної партії.

З огляду на контроль, наявність у президента Макрона лояльної до себе більшості та уряду, якимось самостійним гравцем у цій конфігурації  можновладців Ферран не є.

"Залізний" президент Бундестагу

У Німеччині, як і в більшості європейських країн, парламент двопалатний. Президент Бундестагу, нижньої палати, подібно до своїх закордонних колег, має ряд дисциплінарних функцій.

Зокрема, він може усунути на 30 днів парламентаря від перебування в парламенті у випадку, якщо той вчинив якесь грубе порушення, а також накласти штраф до тисячі євро (до 2 тисяч, якщо порушення повторне).

Традиційно головою Бундестагу, як і у більшості інших країн, стає представник найбільшої політичної сили. Чинним Президентом Бундестагу є Вольфганг Шойбле – член Християнсько-демократичної партії, політик зі значним досвідом роботи у виконавчій владі.

77-річний Шойбле  працював ще в кабінеті канцлера Гельмута Коля у кінці 80-х, а також був міністром внутрішніх справ та фінансів в урядах Ангели Меркель.

Майже 30 років тому політик пережив замах на себе і опинився прикутим до інвалідного візка, однак це не завадило його подальшій кар’єрі. Саме за незламність і природну впертість, яку він сам, до речі, визнає, у нього з’явилось прізвиcько "Залізний".

Вольфганг Шойбле
Вольфганг Шойбле
джерело - spiegel.de

З огляду на свій значний досвід, Шойбле є одним із найбільш впливових християнських демократів. До прикладу, коли виникла суперечка між Ангелою Меркель та міністром внутрішніх справ Горстом Зеегофером  щодо шляхів долання міграційної кризи, саме очільника парламенту розглядали як посередника між двома сторонами в конфліктній ситуації.

Суворий прибічник бюджетної економії на посаді міністра фінансів, після вступу на нову посаду Шойбле взявся наводити порядок:  парламентарі отримали лист від президента Бундестагу із закликом не сидіти в  Твіттері в залі парламенту та обмежити використання мобільних телефонів.

Успіх подібних ініціатив був достатньо сумнівним, а журналісти одразу знайшли фото кількарічної давності, коли міністр Шойбле грає на планшеті в "Судоку" під час слухань з питань вирішення фінансових проблем Греції в контексті стабільності зони євро.

Висновки

Чим описані вище приклади можуть бути важливими для України сьогодні?

Перші дні нової влади ще поки не дали остаточної відповіді на питання, чим насправді є  брак досвіду державного управління у Володимира Зеленського: загрозою сталому функціонуванню держави чи можливістю для проведення радикальних змін незаангажованою людиною ззовні.

Саме тому Верховна Рада повинна посилювати свою інституційну суб’єктність, особливо в ситуації, схожій на французьку, коли президентська адміністрація контролюватиме і парламент, і уряд. Адже, як показали описані вище приклади, у різних країнах впливовість окремих високопосадовців навіть із формально однаковими посадами може бути різною.

З одного боку, ймовірність проходження в новий склад парламенту великої пропрезидентської фракції здатне створити концентрацію влади, що може бути використана для інтенсифікації важливих для країни реформ.

Одначе, як показує український досвід, концентрація влади не завжди використовується за призначенням, тому виконання парламентом своєї контрольної функції щодо уряду повинно зберігатись за будь-яких конфігурацій владної коаліції. А це, у свою чергу, залежатиме від розсудливості тих, хто очолюватиме Раду.

Закінчити війну і подолати корупцію: чого чекає молодь на "Zaxidfest" від політиків?
Сергій Сівохо: У всій країні в нас жах коїться, але на Донбасі цей жах особливий
Суперсила монобільшості: на що здатні "слуги народу" у Верховній Раді?
Рада 9.0: за що проголосували українці
Усі публікації