Волонтерка Берлінська: Перед загрозою великої війни кожна людина має вміти зібрати автомат

"Україна – це завжди боляче", – каже Марія Берлінська, поки розливає нам чай. За посмішкою ховається легка тривога, хвилювання і рішучість. Усі 5 років Марія повсякчас бере у війні активну участь – як військова і як волонтерка.

Боротьба для Берлінської почалася ще з часів Революції Гідності, а коли розгорілася війна, дівчина пішла захищати свою країну в складі добровольчого батальйону "Айдар".

Згодом як фахівець з аеророзвідки допомагала на війні іншим частинам. Зараз очолює Центр підтримки аеророзвідки та щохвилини займається пошуком необхідного обладнання для розвідників.

Марія уособлює рішучість та жіночність одночасно. Вона активно бореться за права жінок на війні та була співавторкою законопроекту щодо забезпечення рівних можливостей військовослужбовців обох статей.

Спецпроект "Вибори вибори" поспілкувався з Марією про війну, рівноправність на фронті, стан української армії та владу.

"Ми в будь-якому разі війну мали прийняти. Так, нав'язану нам, так, абсолютно беззмістовну. Але не ми зробили цей вибір"

– Нещодавно Україна відзначала річницю Революції Гідності.  Кожен згадав про те, як це було для нього, і які зміни відбулися. Чи бачите особисто Ви суттєві зміни, які б свідчили, що це було дійсно недаремно?

– Дивно, правда, усвідомлювати – 5 років? Я не ставлюся до Революції як до процесу, який завершився. Я вважаю, що ми в процесі. Революція просто перетекла у більш еволюційну форму, але вона триває.

І я не ставлюся до революції як до чогось, що відбулося, і, отже, завтра о 8 ранку ми прокинемося в ідеальному суспільстві. Я ставлюся до попередньої революції як до шансу. Для того, щоб зрозуміти відмінність, потрібно просто уявити, у якій країні ми би жили за цих 5 років правління Януковича.

– Є люди, які говорять, що, якби ми тоді не вийшли на Майдан, зараз не було би війни і такої кількості жертв. Як до цього ставитеся Ви?

– Я думаю, що історія не знає умовного способу. Ніхто не може передбачити, як би воно було, якби не було Революції. З тим чи іншим ступенем вірогідності можна допустити, що президентом залишався б Янукович, який би силовим способом не віддавав владу, курс був би кардинально проросійським, корупція, переслідування активістів, журналістів, закручування гвинтів для всіх можливих громадянських свобод, а не тільки свободи слова, продовжувалися би в геометричній прогресії. Це цілком можна спрогнозувати.

Насправді, суть будь-якої імперії – завоювання і поглинання іншої території,  сусідніх держав. Чи захотів би Путін віджати у сім’ї Януковича якусь частину контролю, а Янукович як місцевий феодал давав би якийсь спротив, чи вчинив би як покірний васал? Не знаю.

Я точно знаю, що зробила б зараз  так само, як і 5 років тому, бо тоді  ми отримали глобальний шанс. Так, дуже високою ціною, але ті люди, які йшли, зробили усвідомлений вибір. Зрештою, у   мене пацифістські погляди, але я розумію, що яким би в нас не був корупційний уряд, парламент і взагалі чиновники, війну почали не ми - війну почала Росія. І мені, пацифістці, довелося йти, брати дрони і зупиняти їх там, на Донбасі, щоб  вони не пішли далі. Війна би сталася раніше чи пізніше.

Є стара заїжджена фраза, сказана начебто Вінстоном Черчилем: "вибираючи між війною і соромом, ми вибрали сором, тому ми отримали і війну, і сором". Ми в будь-якому разі війну мали прийняти. Так, нав'язану нам, так, беззмістовну абсолютно. Але не ми зробили цей вибір.

Уявіть, якби ми дозволили росіянам просуватись вглиб території на захід, створювати фейкові республіки. Ми б втратили все – і честь, і країну, і самих себе.

– Як сталося, що Ви прийняли рішення піти на війну в складі добровольців?

– Здебільшого люди навколо думають, що це сталося з якогось нечуваного героїзму. Або з того, що називають у нас на війні безглуздя та відвага. Я всюди цей стереотип, де можливо, спростовую. Це банально сталося з почуття провини, дуже сильного.

Було літо 2014-го. Я розуміла, що ті люди, з якими ми стояли разом і співали на Майдані "Душу й тіло ми положим за нашу свободу", зараз повертаються з війни трьохсотими – покаліченими, загиблими. А я сиджу в мирному Києві, виконую якусь волонтерську роботу, ходжу по кав'ярнях.

У певний момент я усвідомила, що маю бути там, що це нечесно – спершу казати, що ми разом, а потім сховатися в кущі за їхніми спинами.

– Пригадуєте, як це почалося?

– Я приїхала 1–2 вересня 2014 року, під Луганськ, ще до Мінських домовленостей. Було лячно і тривожно, передусім через невідомість – відчуття того, що ти не знаєш, куди їдеш, не знаєш правил гри. Це найбільше лякає.

Бо до цього я знала про війну зі шпальт газет, з книжок Ремарка, з якихось фільмів. Найважче перші кілька тижнів, потім звикаєш. Людина взагалі до всього звикає.

– Чи було це поширеною тенденцією серед жінок?

– Жінки, до речі, насправді йшли добровільно, без мобілізації,  і їх дуже багато. Просто їх завертали. Проривалися найбільш уперті та найбільш цілеспрямовані. Якби чоловіків відмовляли так само активно йти в армію, як жінок,  на всіх рівнях, там було би всього кілька відсотків чоловіків (посміхається).

Для жінок заборони починаються з сім'ї, далі – військомат, далі, якщо вдалося прорватися, безпосередньо в "учебці", у самій частині на фронті. Жінок демотивували йти в армію.

Я почула доволі багато відмов по телефону. Тому я просто пішла в один із добробатів – "Айдар". Потім я почала працювати з усіма частинами, які були на той момент на фронті, тому що фахівців з аеророзвідки було критично мало. Я просто виїжджала по дзвінку, проводила аеророзвідку за запитом підрозділів на першій лінії.

"У країні, в якій триває війна, має бути професійна армія з дуже жорсткими критеріями відбору людей"

– Цього року був ухвалений закон, який зрівняв у правах жінок-військовослужбовців із чоловіками.

– Це неправда. Це хороший крок, але це – один із перших кроків. Це не є далеко тим, як, на жаль, це сприйняли у суспільстві. Досі існують заборони на низку посад для жінок. Є певні заборони на вищу військову освіту, ще немає військових ліцеїв для дівчат.

Цей закон дав певні зміни: наприклад, у ньому  підвищено граничний вік, тому що для жінок він був обмежений при підписанні контракту. Він розширив можливості відряджень, служби в нарядах. Але він вирішив тільки невелику частину проблеми. У суспільній свідомості відбувся переворот. Але благоденствіє, як писав Шевченко, ще не наступило.

– Розкажіть, які труднощі виникають у жінок на службі?

– Дуже багато труднощів. Я собі уявила обличчя певних генералів, які читатимуть це інтерв'ю (сміється). Чоловіки в армії дуже рідко фліртують з іншими чоловіками, а з  дівчатами - такими ж колегами - іноді можуть дозволити зайву увагу.

Хлопці, солдати, офіцери рідко стикаються з тим, що до них там можуть якось проявляти романтичний інтерес. Завжди має бути здорова межа. Одна історія - коли люди мають взаємну симпатію, і це легкий ненав’язливий  флірт, а інша історія - коли це нав'язливо, грубо, щоденний психологічний пресинг.

Хлопці з такими нестатутними відносинами не стикаються, тому їм значно легше. А дівчатам іноді доводиться давати відсіч певним мудакам з числа командирів. Це не масове явище, але такі випадки бувають. І за них треба тут же жорстко дисциплінарно карати.  

– Тобто все ж таки ще існують проблеми цих стосунків між статями?

– Проблем багато, але це не проблеми жінок, і це не проблеми чоловіків. Це проблеми системи самої армії. Буквально вчора тут, на вашому місці, сиділа людина, дуже давня близька подруга, яка служить ще з зими 2015–го року в армії як медик. І вона розповідає, що є проблеми з жінками.

Деякі з них не хочуть виконувати свої обов'язки, ідуть швидко в декрет або не знають якихось елементарних своїх  професійних функцій. Я її питаю: а хто винен у цьому? Хто взяв цю жінку на роботу? Командир. Хто має нести відповідальність? Командир.

Чому він не несе відповідальність за те, що він взяв там десь по блату цю людину на посаду, незалежно від статі – чи чоловіка, чи жінку?

Ми не можемо взагалі так говорити, що з жінками якісь проблеми. Чоловікам узагалі не вигідно піднімати питання в цьому розрізі, тому що тоді я поставлю питання інакше. Хто очолював армію до 2014 року? Чоловіки, правда? Тобто чоловіки її розвалили? Тоді всі чоловіки з армії – на вихід? Тому давайте це питання розглядати не в розрізі "чоловік чи жінка". Давайте дивитися – фахівець чи ні, професіонал чи ні.

В нас не має бути в армії чоловіків і жінок. В нас мають бути мотивовані, самовіддані солдати й офіцери.  

Багато  жінок не відповідають своїм посадовим обов'язкам? Ок, а скільки чоловіків не відповідають? Скільки в нас аватарів, скільки  злодіїв, заробітчан? Скільки цієї ідіотської дідовщини, яка знову повертається, бюрократії? Ви десь чули про командирів-жінок, які керують бригадами, які планують в генштабі стратегічні операції? Ні? Тоді хто дійсно відповідальний?

Я вважаю, що мають бути рівні умови, рівні можливості. І тоді можна мати і рівну відповідальність. Не йдеться про те, щоб усіх жінок загнати в армію, як і  всіх чоловіків. Йдеться про те, щоб ті люди, які відчувають можливість, уміння, відповідальність – хотіли служити в нашій армії.

– У чому, на Вашу думку, тут ключова проблема?

– Армійська система зараз працює таким чином, що люди просто починають ставитися один до одного по-скотськи. Якщо система працює так, що людина людині ворог, уже немає жодного значення ані стать, ані вік, ані освіта - нічого. Має значення, що люди починають у цій системі один одного ненавидіти і думають тільки, коли вже розірвати цей контракт.

Армія з першої і другої хвилі добровольчого руху отримала великий потенційний заряд перетворитися на високомотивовану, професійну структуру. Зараз фактично пішов відкат до найгірших зразків.

І я можу назвати на пальцях однієї руки ті частини, де є толкові командири, які все-таки намагаються втримати кращих людей, де відбувається якась робота, реальна служба, де люди вмотивовані служити. Здебільшого це армія періоду напіврозпаду.

– Чи потрібна нам практика Ізраїлю, де призов поширюється і на жінок?

– Я ставлюсь негативно до призову. І для жінок, і для чоловіків. Я вважаю, що це даремна трата часу. У країні, де триває війна, має бути професійна армія з дуже жорсткими критеріями відбору людей.

Разом із тим, із дуже гарною підготовкою фахівців та з хай левел  соцгарантіями від держави. Тобто охорона здоров'я, житлове забезпечення, високий рівень допомоги для сім'ї. Людина, яка ризикує життям кожен день, не може отримувати кілька сотень доларів. Така людина має отримувати мінімум 1,5-2  тисячі.

Але це перший компонент. Другий компонент – це загальна військова підготовка для всіх. У країні, яка стоїть перед загрозою великої війни, кожна людина має пройти три-чотиримісячні курси і вміти розібрати-зібрати автомат, користуватися турнікетом, користуватися кровоспинними, надати першу допомогу, знати свої дії під час танкової атаки, під час авіаударів і так далі. Загальні речі мають знати всі – від дитини в дитячому садочку до людей літнього віку. А сама армія має бути професійною, і призов – це ідіотизм.

– Чи є зараз державна підтримка ветеранів з посттравматичним синдромом? Чи достатньо таких проектів?

– Хорошої державної реабілітації немає. Кожен знаходить свій вихід, хтось через друзів – побратимів і  посестер. Хтось через церкву. Хтось включається по повній у роботу. Дівчата, до речі, дуже часто тут же після повернення з війни пірнають в роботу, активізм, волонтерство. Хтось просто їде кудись за кордон відпочити.

У нас у зв'язку з цим є такий волонтерський проект "Мандри ветеранок". Відправляємо дівчат на відпочинок безкоштовно або за якісь символічні гроші в різні країни. Вже більше 60–ти дівчат відправили за півроку. Це теж перезавантажує.

Яким би не був цей вихід, головне, щоб це не був вихід через вікно. Потрібно просто перетерпіти момент, коли ти вважаєш, що виходу немає. Бо він насправді є. І навколо є такі самі люди. Якщо боятися разом – то вже не так страшно)

А ще є дуже крутий вихід – допомогти тим, кому ще гірше.

"Одне з найбільш лайливих слів у суспільстві – "під*рас", хоча я глибоко переконана, що справжні під*раси переважно в уряді й у парламенті"

– Мені відомо також, що ви активно виступали за права ЛГБТ-спільноти.

– Я ніколи не виступала активно за права ЛГБТ, але як нормальна людина, а не середньовічний мракобіс, я вважаю, що ніхто не має права втручатися в особисте життя людей. Це от тільки в просто печерних  країнах, як Північна Корея, або країнах, де діють закони шаріату, або в наших пострадянських можлива така дикість, коли суспільство тикає пальцями і допитується людей, з ким вони щасливі, з ким вони сплять і кого люблять.

Яка вам, бл*ть, різниця? Можете там так і написати – яка вам, на *уй, різниця? Тільки грамотно, згідно словника.

Я просто вважаю, що це один із показників  людяності. Так само, як те, що люди на інвалідних візочках мали б мати доступ до пересування, а не зіштовхувалися з бордюрами та східцями. Я через операцію кілька тижнів їздила на інвалідному візочку. Я відчула всю нестерпну інклюзивність України.

Не можна кидатися на геїв тільки тому, що вони геї, і тому, що вони вийшли з мирною акцією у центр Києва. Наша країна викупила право на мирний протест кров'ю. Розумієте, безпрецедентно. Тому ніякі й*бнуті нацики не можуть виходити з бітами і просто бити людей за те, що у них інша точка зору.

– Чи є представники ЛГБТ–спільноти на війні?

– Звісно, є, як і всюди. Всі ці стереотипи від невігластва. "Гомосексуалізм – это страшная болєзнь", як кажуть московські ФСБ–шні попи. Але освічені люди знають, що давним давно Всесвітня організація охорони здоров'я визнала – це не хвороба, це варіант поведінки людини. Що це не є збочення чи розпуста.

Коли в нього двоє дітей і дружина, яка чекає і молиться за нього, а він завів собі кілька сумнівних сексуальних зв’язків з якимись іншими жінками – це розпуста. Рівень венеричних захворювань у зоні АТО різко зріс з початку війни – от це і називається розпуста. А якщо двоє людей однієї статі один одного люблять, при цьому не втручаються в життя інших – це не  розпуста, це їхнє особисте життя.

Відсоток гомосексуальних людей у суспільстві, згідно з науковими даними, завжди коливається від 7 до 15% в кожному суспільстві. Плюс є певний відсоток людей бісексуальних. Я не фахівець в цих питаннях, але логічно, що армія та добровольчі батальйони – це віддзеркалення суспільства. Просто люди приховують свої симпатії.

І коли оці політичні популісти починають качати риторику на тему: "А чому гомосексуальні люди країну не захищають?", так захищають – і у волонтерстві, і в армії, і всюди. А от політичних популістів там якраз немає - ані на війні, ані у волонтерстві.

– Чи страждають ці люди від дискримінації на війні?

– Для хлопців це навіть життєво небезпечно. Тому що, якщо хлопець би сказав, що він гей, навряд чи йому б дали спокійно дослужити. Рівень гомофобії дуже високий. Від чого?  Не тому що наші люди злі чи агресивні. Просто від незнання.

Одне з найбільш лайливих слів у суспільстві – "під*рас", хоча я глибоко переконана, що під*раси переважно в уряді й у парламенті. Бо це не про секс, це про спосіб мислення. А геї бувають і в армії, і у волонтерстві, і в мистецтві, і в науці – де завгодно.

До речі, геї це – Леонардо Да Вінчі, Оскар Уайльд, Енді Воргол, легендарний Фредді Мерк'юрі і знаменитий винахідник комп'ютера Алан Тьюрінг.

"Російські війська там постійно присутні, і російські офіцери, зокрема ФСБ і ГРУ, координують усі найменші дії"

– Ви займаєтеся аеророзвідкою вже не перший рік і часто писали й говорили про те, що в Україні вона в поганому стані через відсутність техніки. Чи є якісь зміни? Як зараз можна оцінити стан аеророзвідки?

– Скажімо так, дрони є, було б нечесно казати, що у нас нічого немає. Галузь поступово розвивається. Ключове слово – поступово. Дуже повільно. Якщо я вам зараз покажу стос сантиметрів у 15 запитів від командирів бойових частин до мене на дрони, це вам повністю пояснить ситуацію.

Як ви вважаєте, це нормально на 5 році війни у воюючій армії, що командири бойових частин звертаються по дрони до мене як до керівника Центру підтримки аеророзвідки, як до волонтера?

– Тобто галузь тримається винятково зусиллями волонтерів і досі? 

– Ну, не винятково. Держава почала щось закуповувати. Трохи, я так розумію, закупили "Лелек" дніпровських, трохи закупили "PD-1", "Спектатори", абсолютно безглузді, "Фурії", "Мари", але цього дуже-дуже мало. І до багатьох комплексів є питання. Тому що, наприклад, якщо харківська "Мара" і дніпровські "Лелеки" доволі якісні, хороші, професійні, то той же "Спектатор" – дуже сирий апарат.

Плюс, командири часто бояться матеріальної відповідальності. Коли нам передали оці "Рейвени" американці, ще на аналогових каналах зв'язку, а за нашими мірками дороговартісні апарати... Коли перші почали падати від засобів радіоелектронної боротьби, то деякі командири просто поставили їх у шафу і сказали: краще хай люди йдуть в розвідку, аніж апарати, тому що за апарати потім погони позривають, матеріальну відповідальність стягнуть на сотні тисяч доларів.

Не вистачає апаратів оперативно–тактичного рівня. Навіть самих простих коптерів, щоб просто подивитися на кілька кілометрів уперед, що відбувається. Таке має бути по всій передовій, але цього немає. Галузь на такому рівні, вона мала б бути іще два роки тому, три.

– Ворог, який нам протистоїть, оснащений краще?

–  Звичайно, краще. У росіян ВПК працює на повну потужність. Не будемо порівнювати фінансування, позаяк, умовно кажучи, коли в Росії витрачається 100 мільйонів доларів на оборонку, із них вкрадуть 95 мільйонів, і 5 залишать – це більше, ніж коли в Україні витрачається один мільйон, і з нього вкрадуть тільки половину.

Там працює ця оскаженіла бензоколонка, і більша частина нафтодоларів вкладається саме в силовий сектор, тому що це єдина умова збереження диктаторського режиму. Будь–який диктатор може утримати владу тільки силою, тому фінансується ФСБ, армія, ГРУ. І в плані аеророзвідки, звісно, вони на порядок кращі.

У нас є хороші винаходи. Питання в тому, щоб держава дала підтримку цим винаходам. Тобто наші люди насправді технічно метикують швидше. Яскраве підтвердження – те, як ми на початку війни почали буквально літати на пінопласті, скотчі, фанерах і проводити розвідку, реально хорошу, фактично зліпивши все з авіамодельок.

Закупивши на хоббійних сайтах обладнання, ми зліплювали дрони, літачки, і бачили свої 10, 15, 30 кілометрів. Наші люди дуже винахідливі, розумні, потенційно можуть підняти цю галузь з нуля, і вже піднімають, але має бути нормальна, прозора система державних закупівель. Зараз те, що відбувається в цій галузі – це дуже непрозора, корупційна історія, в якій задіяний передусім "Укроборонпром".

–  Медійно все, що ми отримуємо з ООС, – це лише повідомлення про втрати. Що там насправді зараз відбувається?

–  Щодня втрачаємо людей. Війна щодня бере оцю свою безапеляційну жертву. Ми вже до цього звикли. Це ще один такий цікавий парадокс, що людина звикає до всього. Пам'ятаєте, яким шоком для нас була перша смерть Нігояна чи Жизнєвського? А тепер ми скролимо у Фейсбуці в стрічці новини про втрати на фронті. Ще один, ще один, ще двоє. Що там далі? Скоро Новий рік, треба купити ялинку, привітати друзів, а на наступний день ще троє загиблих. Так це відбувається. Заморожена війна на виснаження.

Переважно це війна артилерії і снайперів. Плюс робота РДГ - розвіддиверсійних груп. Безпосередніх прямих контактів мало. Виглядає це доволі важко. Ви уявляєте, як людям жити в полях взимку в землі? Під вогнем, не маючи можливості ані нормально поїсти, ані прийняти душ. Так можна прожити тиждень, а потім починає їхати дах. Тому я за те, щоб людей змінювали. Не можна людей тримати більше кількох днів в таких умовах. Має бути постійна ротація тих, хто воює у таких складних умовах.

–  Цього не відбувається?

–  Часто це не відбувається. Буває, що людей тримають місяцями у промерзлих бліндажах. І це ще один прояв такого зневажливого, скотського ставлення армійського командування, тому що, якщо ставитися до людей гірше, ніж до тварин, то навіть найкращі будуть справедливо злитися і тікати з армії. А найкращих, мотивованих, треба навпаки берегти бо війна, затягнеться на роки.

Особливо важко воювати взимку. Нестерпно. Тому що влітку воно якось і жити радісніше. Всі, хто це читає, прошу, просто пам'ятати: якщо маєте когось, хто там, то пишіть їм, дзвоніть. Хай люди знають, що тут, на мирній частині, їх люблять, чекають.

– Як себе поводять наші вороги?

–  У них є ротації, вони змінюють один одного. Для них це ж такий фактично полігон для навчання своїх артилеристів, розвідників. Будь-яка війна – це ще й можливість випробувати нові види зброї. Навчити особовий склад.

Вони Донбасом, територією, де немає закону, так і користуються: там можливі будь-які військові злочини, будь-які тортури з полоненими. Російські війська постійно присутні, і російські офіцери, зокрема, ФСБ і ГРУ, координують усі найменші дії.

"Я вважаю, що влада – це не амбіція, це місія"

– На попередніх виборах до парламенту була хвиля довіри до волонтерів та військових. Вам пропонували піти в політику?

–  Пропонували неодноразово.

–  Ви вирішили не погоджуватися?

– Я вважаю, що влада – це не амбіція, це місія. Йти у владу тільки для того, щоб перед моїм прізвищем стояла приставка "депутат" чи "міністр" я не хочу. Йти як ефективний управлінець є сенс, але не одній, а з командою. Інакше це буде гра з шулерами. Йти з теплою ілюзією, що я щось кардинально можу змінити в даній системі координат –  у мене таких ілюзій немає.

Я доволі близько бачу, що відбувається з новими депутатами, які прийшли на хвилі революції. Деякі з них пристали на правила гри системи. Когось погрозами, когось переконали, що так буде краще, а деякі залишились просто ширмою. Максимум, на що вони можуть вплинути, це на побудову дитячого майданчика в Козятині. Діяльних, порядних - буквально одиниці. Тому я не бачу в цьому сенсу.

Я трошки бачила світ, тільки за останній рік під 40 перельотів над нашою планетою. І я вважаю, що для мене не є рівнем бути українським депутатом. Бути десь, умовно кажучи, в Південній Америці чи в Ісландії пілотом для мене значно більше досягнення в житті, ніж бути українським депутатом. Якби я бачила можливість дійсно на щось вплинути, а не бути весільним генералом для когось у списку, для прикриття олігархічних  кланів своїм обличчям, своєю репутацією, можливо, я б погодилась. Але позаяк я знаю, що це буде суто функція працювати "гаварящєй головой", захищати чиїсь грошові потоки, то не погоджуюсь і відмовляю всім силам, які до мене звертаються. Комусь ввічливо, когось на х*й посилаю.

–  Але Ви сама ходите на вибори?

–  Ходжу. Вважаю, що ходити потрібно. Як на мене, це непорядно – самоусунутись, а потім 5 років казати "понавибирали!". Бути в білих рукавичках дуже хитро: усі навколо покидьки, а я - Д'Артаньян. Треба робити вибір, треба нести за нього відповідальність. Тим паче є певні персоналії, за яких можна голосувати. Їх небагато, але ці люди є. Хай навіть вони не пройдуть цей бар'єр цього разу - значить, наступного наростять якісь електоральні м'язи. Їх потрібно підтримувати.