Середа, 25 квітня 2018, 14:05

Юрист, активіст та боєць АТО розповідає, звідки в нього загострене відчуття справедливості,  чи взявся б він за справу Януковича і як це – бути братом народного депутата

Масі Найєм із людей, які суворі на вигляд, але м’які за характером. Навіть війна, яку він пережив двічі – у дитинстві в Афганістані та вже дорослим на Донбасі – не змогла знищити в ньому ці якості.

Він не терпить несправедливості і прагне, щоб українське суспільство стало сильнішим.

У нього є власні професійні "табу", але разом з цим і моральні дилеми.

Про найважчі справи в кар’єрі, відносини з братом Мустафою, звинувачення в "кришуванні наркопритонів" та важливість виборів для країни – читайте в нашому новому інтерв’ю.

 
фото: ганна грабарська

– Чому ви стали юристом?

– Насправді, я не хотів іти в цю сферу, думав про психологію. Планував, що поїду до Нідерландів до своєї тітки, яка ростила мене.  

Це Мустафа хотів бути юристом. І мій батько наполіг, щоб я теж пішов у юриспруденцію.

Завжди раджу всім, особливо батькам, не нав’язувати дітям вибір професії. Хоча особисто я не постраждав від цього.

– Тобто не шкодуєте, що батько наполіг саме на цій професії?

– Не знаю, як було б по-іншому. У психології мені, напевно, було б важче.

Мій батько – доктор філософських наук, психолог. Моя прийомна мама теж кандидат педагогічних наук. У 1991 році тато не пішов працювати за фахом, бо мав на руках нас, двох дітей. Заробляти психологією в дев’яностих було б дуже складно, і батько пішов у бізнес.

Зараз розумію, що при бажанні бути потрібним державі обійтися без юриспруденції неможливо. І взагалі це найбільша помилка людей, які думають, що читати про свої права – парафія юристів. Ні. Це як читати про своє здоров’я – це не парафія лікарів. Це ваша особиста парафія. Адже право чи здоров’я стосується вас напряму.

– Ви обрали цю професію, щоб служити людям?

– Так, я думаю, що це навіть якась необхідність із дитинства. Коли ви бачите несправедливість і демонстрацію сили, то у вас внутрішньо виробляється нетерпимість до цих речей.

Ми в дитинстві були на війні, з усіма її вибухами та нервами. Думаю, досі не усвідомлюю наслідки цього.

Для нас було розвагою збирати гільзи, грати з ними, підривати залишки пороху, який у них залишився. Або стріляти з автомата Калашникова, коли його давав якийсь солдат на вулиці, тримаючи тебе позаду, щоб через віддачу не впав. У дитинстві це було "прикольно". І що більш свідомим я стаю, то більше я проти цієї історії. Саме внаслідок війни, коли ми бачимо якісь моменти несправедливості, це зачіпає.

– Ви з братом досі близькі, як і в дитинстві?

– Так. Єдине, що по справах ми не спілкуємося. Коли ми зустрічаємося в загальних моментах, то в нашої компанії таке правило: ніколи не брати гроші за справи, у яких Мустафа будь-яким чином бере участь. Я чую від нього поради, і мені це дуже комфортно, бо є внутрішнє відчуття, що я не зроблю помилку. Мустафа, так, є моїм другом.   

Читайте також
Мустафа Найєм: Зараз розумію, що в політиці головне – не шарахатися

І загострене відчуття несправедливості в Мустафи ще сильніше, ніж у мене.

– Сьогодні в Україні пошук справедливості надзвичайно актуальний. Знаю, що ви багато юридично допомагаєте волонтерам, активістам, інколи навіть собі у збиток. Навіщо?  

– Якось так сталося, що нас (юридичну компанію, де працює Масі УП) не називають ветеранським бізнесом, хоча ми ветеранський бізнес. Нас не називають соціально відповідальними, а ми такими є насправді. Інколи для АТОшників наші послуги коштують півціни і нижче, або геть безкоштовно.

Ми не хочемо акцентувати на цьому увагу. Просто отримуємо від цього кайф.

Якщо навколо нас будуть сильні люди та громадські рухи, я впевнений, що суспільний договір у вигляді закону почне діяти з обох сторін.

Тож, мені здається, ми допомагаємо для того, щоб громадський рух став сильнішим. І це дасть нам можливість будувати нове суспільство, а не стояти збоку і спостерігати, як це відбувається десь поруч із тобою.

Дуже щасливий, що бізнес, який ми обслуговуємо, дає нам можливість безкоштовно допомагати низці інших людей, які не в змозі сплатити наші послуги.

– Адвокат може братися за всі справи і захищати будь-яких клієнтів, навіть злочинців? Чи можуть бути якісь моральні рамки?

– Адвокатська етика говорить про те, що ми маємо допомогти і не ставитися до клієнтів упереджено. Можна відмовитися від тих чи інших справ, якщо є конфлікт інтересів чи не вистачає компетенції.

Щодо морального вибору самого адвоката, для себе я майже вирішив це питання. Але все ще намагаюся скласти в голові всі пазли.

До прикладу, візьмемо справу про державну зраду Януковича. Він як людина, у діях якої знайшли відповідні правопорушення, має процесуальні права. Це нормально, це в законі написано. Адвокатська діяльність не заборонена, і тому представлення його в суді також є в межах закону. Сумісно ці два факти дають можливість його представляти в суді.

Чи взявся б я його обслуговувати? Ні. Тут я кажу собі: дивись – через дії Януковича загинула велика кількість людей. Чи повинен я його захищати? Морально я до цього не готовий. Мені внутрішньо більш комфортно було б бути в цій ситуації прокурором.

– Тобто адвокати таки мають право мати совість?

Однією з цінностей нашої компанії є те, що ми робимо все в інтересах держави, у якій ми живемо. Тобто, обираючи між "можна, бо це мені вигідно" і "не можна, бо це шкодить державі", – ми обираємо друге. Ця історія зараз дуже актуальна.

І мені як адвокату та людині важливо не зламатися, не втратити віру. Кажуть, особистість – це людина, яка не змінюється під тиском соціуму. Я не хочу змінюватися. Мені подобається бути таким, яким я є, мені комфортно та гармонійно з собою.

Це не значить, що не треба розвиватися. Але ставати залежним від певних інформаційних кіл це втрата свідомості.

Тому для себе я обрав пріоритет свого особистого комфорту. При цьому не порушуючи закон і адвокатську етику. І представляти інтереси певних осіб не візьмуся.

 
фото: ганна грабарська

– Три справи, за які ви б ніколи не взялися?

– Я б точно ніколи не взявся за справи, де маніпулюють законодавством, щоб красти бюджетні гроші. Ніколи.

Точно б не взявся за справу, де син або донька йдуть проти своїх батьків.

Також я не згоден, коли клієнт просить для свого противника покарання більшого, ніж йому завдано збитку. Я б намагався переконати клієнта. Якщо не вийде, то від співпраці краще відмовлюся.

– Три найважчі справи у вашій кар’єрі?

– Найважчі справи – це розлучення. Я б ніколи не хотів ними займатися, але чомусь до нас ідуть доволі відомі люди, чиї прізвища я не можу назвати. Їхні справи цікаві, але з іншого боку, дуже перевантажені емоційно.

Однією з найважчих справ було, коли я, будучи в армії, намагався захистити свого клієнта клуб Closer (за даними поліції, 13 грудня 2015 року під час обшуку в нічному клубі Closer у Києві було вилучено наркотичні речовини і психотропні препарати; облаву на клуб влаштував тодішній голова департаменту боротьби з наркозлочинами Ілля Кива  – УП).

Ми пройшли цю справу з великими репутаційними й емоційними втратами. Але я дивлюся на речі так: є культурний пласт, його не можна порушувати. Є наркотики, які хтось вживає, але в першу чергу – їх хтось таки продає. Будь ласка, саджайте людей, які продають.

Але бізнес, який займається музикою, сплачує податки, у цьому випадку не повинен страждати. Тим паче, якщо цей бізнес не продає наркотики і запобігає цьому в своєму закладі, наскільки це юридично можливо. Якщо продавав – давайте докази, саджайте всіх причетних.

Але я радий, що тоді ми прожили дуже важливий момент формування ставлення до оцих публічних сварок.

– Ілля Кива тоді називав вас "дахом наркопритону". А ви казали, що клуб намагаються закрити, бо він не платить хабарі.

– Так, пан Кива порушував мої конституційні права на повагу до честі та гідності. Ми подали позов до суду щодо моєї ділової репутації. Я розумів, що, швидше за все, він на суд не прийде, казатиме, що нічого не писав у соціальних мережах. До того ж, Facebook у нас ніяк законодавчо не регулюється. Так і сталося.

Але попри це ми пред’явили важливий доказ щодо порушення моїх прав саме ним, і його адвокат попросив піти на мирову. Я погодився, бо Ілля – це дрібниці. Є важливіші справи.  

Хоч це було важко, неприємно – мій батько живе тут, а про мене говорять, що я наркоман і так далі. Але тоді Мустафа сказав мені дуже важливу річ – що ми реагуємо на такі подразники тільки тому, що в нас немає цілі. Коли у вас немає цілі, у вас є сили реагувати на все навколо.

 
пост у facebook іллі киви

От зараз нас "пічкають" інформаційними приводами, ті чи інші політтехнологи прекрасно працюють у цій частині. Думаю, план на півтора року найближчі точно є, бо скоро вибори, і зараз якраз сезон, щоб будувати правильну суспільну думку і голосувати так, як треба політтехнологам.  

Оце  "пічкання" інформацією – Надія Савченко, Саакашвілі і так далі – призводить до того, що люди стали цинічними. У багатьох людей немає цілі, тому вони впадають у ту чи іншу залежність – алкогольну, наркотичну, інформаційну в тому числі.

Тому справа з Кивою та захистом Closer зробила мене сфокусованішим. Мені це дуже подобається, і я дуже вдячний долі, що в мене в житті була ця проблема.  

– Ви вже пережили війну в дитинстві. Чому ж пішли воювати в дорослому віці?

– Це сталося дуже дивним чином.

У серпні 2015 року депутат Борислав Береза рекламував, що закриває якісь наркопритони.  І він дійсно закрив клуб під Московським мостом, який насправді порушував закон. Але наші клієнти здавали їм в оренду обладнання. Я приїхав, сказав: "Хлопці, ось договори, віддайте, будь ласка, наше обладнання". Мене на камери і телефони почали записувати, що я "захищаю наркопритон". А хтось написав, мовляв: "Відправте Найєма в АТО".

За тиждень я був в іншого свого клієнта – театру "Чорний квадрат". Він розташований на вулиці Артема, я там поруч прописаний. Приїхала дівчина з ЖКГ і спитала: "А чому ви уникаєте мобілізації?". Кажу: "Я не ігнорую. До мене не приходила повістка. Якщо вона є, готовий її зараз забрати". Дівчина мені її вручила, я підписав і наступного дня поїхав в АТО.

І, знаєте, я не жалкую про це. І Бориславу Березі я теж вдячний. Мені здається, що це пов’язані історії. Хоча я не параноїк. Єдине, про що жалкую, що довелося страждати і хвилюватися моїм близьким.

– Не шкодуєте про цей час?

– На війну я пішов ще з однієї причини, більш важливої для мене. Це стосунки з самим собою.  

Я Мустафі казав, що хочу піти на війну. Він казав, мовляв, що я сам не знаю куди йти, до кого йти, і можуть бути маніпуляції. Ми цю тему закрили. Але випала можливість бути мобілізованим у складі ЗСУ, і я пішов.

Якщо ти відмазався від армії, то всередині себе продукуватимеш негатив до всього, що відбуватиметься в Україні, бо йде війна. Буде внутрішнє відчуття, що всі "в ділі", а в тебе була можливість, і ти не пішов. То хто ти після того?

І саме від того, що маєш совість і будеш себе гризти, то далі буде гірше, і, зрештою, ти зненавидиш усіх АТОвців, владу. Так губиться адекватність.

Це армія подарувала мені можливість бути адекватним. Якщо Порошенко поганий, то він поганий. Якщо він зробить щось гарне, то треба мати сили сказати, що він дійсно молодець і щось зробив. У цій частині ті, хто "відмазався", від початку позбавили себе права критикувати і бути адекватними. Бо мають негативну емоцію, і тим легко керувати.

– Після дитячих вражень погляд на війну змінився?

– Мені здається, я достатньо м'яка людина. Іноді навіть занадто. І війна як губка увібрала в себе мою м'якотілість.

Часто мене вели по життю. І це одна з причин, чому не хочу йти в політику. Мною все ще легко маніпулювати. І я це розумію.

Я пишу книгу, сподіваюся, скоро випущу її. Про те, що я відчував у ніч перед від’їздом на війну. Вона, власне, про те, як і ким я пішов і ким повернувся. Війна допомогла мені стати адекватнішим, розібратися в собі і приділяти більше часу спілкуванню з собою.

А  щодо комплексу жертви, який постійно продукується стосовно військових, то важливо було не піддатися, і, мені здається, я зміг не піддатися цьому. Тому не ходжу з прапором, заявляючи всім, що був в АТО. Був і був, сплатив податок і продовжив жити.

Взагалі я не військова людина. Але якщо б зараз мене призвали і сказали, що під Черніговом стоїть російська армія, я б неодмінно пішов. І не через те, що хочу постріляти чи когось вбити. У мене цього ніколи не було, я ніколи в житті не хотів би нікого вбити.

Але враховуючи, що піде агресія і через це будуть убиті мирні люди, то треба відповідати. Вбивають – треба захищатися. Все.

– А ви вбивали на війні?

– Я не знаю.

– Коли родич, у вашому випадку брат, стає депутатом, це впливає на життя?

– Так, впливає. І в першу чергу негативно.

В Україні сформувалася думка, що депутат, як правило, йде у владу захищати бізнес. Або депутат нічого не вміє і прийшов у парламент заробляти чи щоб представляти інтереси бізнесу людей, які не хочуть бути публічними.

Мустафа в цьому плані яскраво відрізняється, бо в нього, по-перше, ніколи не було бізнесу. По-друге, він завжди заробляв журналістикою і рано чи пізно мав піти в політику чи припинити її критикувати. Тож він почав щось робити. І йому це подобається.

Часто люди маніпулюють депутатством брата. Коли беру участь у якійсь справі, і вже немає більше аргументів, починається: "Це депутат Мустафа Найєм захищає свій бізнес" чи "Брат депутата Мустафи Найєма захищає свій бізнес".

Але є й позитив. Ми цим не зловживаємо, але знаю точно, що в будь-якій справі, у яку ми входимо, можемо висвітлити незаконні дії того чи іншого державного органу.

Часто бувають історії, коли просить хабар, наприклад, виконавча служба: "Три тисячі доларів – і ми знімаємо арешт". Хоча арешт накладено й так незаконно!

Тоді з’являємося ми, і люди розуміють, що наступний крок буде – документування хабара. Тоді люди починають працювати згідно з законом. Я задоволений, що таке є, хоча підкреслюю: ми цим не зловживаємо.

– Ви ніколи не думали про політичну кар’єру?

– Я погоджуюся з кураторкою Української школи політичних студій Світланою Матвієнко, яка каже, що якщо у вас є досвід, знання і бажання, то це нормально – йти в політику. Це не погано.

Але особисто я розумію, що не маю наразі достатньо досвіду, щоб дивитися на ситуацію більш холодно, діяти більш структурно та системно.

Може, зараз для мене був би гарний момент. Враховуючи позитивну репутацію мого брата і його впізнаваність, я можу піти в політику. Але я з собою приведу туди черговий хаос і поки що не відчуваю, що до політики готовий.

 
фото: ганна грабарська

–  Поки що?

– Я завжди дивлюся на людей, які пішли в політику з бізнесу, і думаю: от у тебе є гроші, можеш жити спокійно, що ти там забув?

Адже що таке політика? Ти заміняєш свій особистий час і життя на служіння суспільству. У класичному форматі. Якщо тобі це подобається – будь ласка, роби.

Мені, чесно кажучи, це не подобається. Я знаю, що для системної зміни якоїсь інституції я би міг піти в політику. Але треба знати, як змінити це все, як почати і, головне, як закінчити цю історію. Поки що я не знаю як.

Людина, яка йде в політику і не має мети, стає політичною повією. Все. Це я кажу про тих депутатів, які продають свої голоси.

– Завжди голосуєте на виборах?

– У 2014 році я не голосував, мені за це соромно. Але і не вірив тим, хто тоді на вибори йшов. І цінності, напевно, інші були. Чи зробив би я зараз так? Ні, точно ні.

Відбулося якесь становлення, може, вік Ісуса Христа, не знаю. Мені здається, що тоді я в принципі пішов неправильним шляхом. Це все-таки проблема мети. Ви пішли не туди і зробили багато помилок.

Але це досвід. І тепер, щоб не сталося, я піду на вибори, щоб проголосувати. Адже від кожного з нас залежить дуже багато в державі. Не треба недооцінювати себе і свій голос.

– Як залучити молодь до політики?

– Насправді, мені здається, що молодь зараз дуже активна. Хоча часто зустрічаю і людей, яких засмучує Україна, і вони думають про переїзд.

Я був у Відні цього січня і зрозумів: я не зміню там нічого, ніколи. Там система налагоджена. Тому якщо хочеш реалізуватися, маєш амбіції і сили йти до своєї цілі, Україна – це ідеальне місце.

Та якщо ти хочеш жити на тому, що вже збудовано… Це не добре і не погано. Це нормально. Тобі комфортно? Їдь. Але я впевнений, що мине час, і ті, хто поїхав, подивляться назад і скажуть: "Блін, а це ж був золотий час!".

Не буде ідеального часу для молоді, щоб бути в політиці. Є розуміння, що ти є частиною держави, що тобі й твоїм дітям тут жити і є мета змінити цю державу – треба йти.  Треба показати молоді, що ваш особистий добробут дуже сильно корелюється з добробутом України.

Майбутнє точно не належить тим, хто 25 років принижував державу корупцією. Але належить саме молоді.