Розвідник легендарної 95 бригади не припинив воювати навіть після дембеля. Тільки тепер його фронт не на Донбасі, а у Києві — в офісі "Ветеранського руху України". Як Жора із побратимами вже змінюють Україну, чи відчувають вони, що хтось у Раді представляє їхні інтереси і чому ветерани АТО мають самі йти до влади? Відверте інтерв’ю для спецпроекту "Вибори вибори".
"Дарино, я в політиці не шарю", — перша реакція Жори на моє запрошення на інтерв’ю.
І це не дивно, адже він — військовий, десантник, один із перших добровольців 2014 року. За його плечима — гарячі точки російсько-української війни. У тому числі — Донецький аеропорт.
Здавалося б, чому ми хочемо поспілкуватися з Жорою Турчаком у рамках спецпроекту про виборчу реформу? Нас цікавлять знання про вибори Жори як людини, якій не байдужа власна країна, і він є одним із "агентів змін".
Після повернення додому Жора із побратимами створив дві ветеранські організації — спершу у Києві, в Деснянському районі, а згодом й всеукраїнську — "Ветеранський рух України".
Він розуміє, що сьогодні в України є не тільки зовнішні вороги, а й не менш небезпечні внутрішні — такі як корупція та хабарництво.
Як із внутрішніми українськими ворогами борються ветерани АТО? І якими успіхами вони вже можуть похвалитися?
Жора ділиться власним досвідом, викурюючи 5 цигарок за час інтерв’ю.
— Жора, чому ти пішов воювати?
— Я пам’ятаю себе з 6 років. Тоді я почав читати про Росію, Радянський Союз. І про Україну, козаків. Мене зачепила наша історія, що все наше життя нас "кріпили". Мого діда москалі "кріпили", мого прадіда москалі "кріпили". Виходить, що коли Крим віджали, то вже й мене "кріплять". А я на Троєщині виріс і у нас поняття "лох" трохи таке, погане поняття. Ну і тут виходить, що я лох – віджали шматок мого. Ну і якось на принципах воно і зрослось, що треба їхати і забирати назад своє.
Пішов у військкомат. Там, до речі черга була, 2 години стояв. Прапорщики, офіцери, солдати. Кажу, що служив у першій дивізії, десантник, у розвідувальній роті був снайпером. Ну і сказали: "Ми вас покличемо". Минуло 2 тижні. А у мене таке хобі було — я машини любив колупати. Сиджу в гаражі, дванадцята ночі, дзвонить телефон: "Доброго дня, Вас військкомат турбує. Ви можете завтра о 6 ранку приїхати?". Я приїхав додому, кажу дружині, що треба їхати.
— А дружина що?
— "Треба, то треба". Вона ж знала, за кого заміж виходить.
Зібрався, поїхав у 95-ту бригаду. Ми спочатку тупили під Кримом, на Арабатській стрілці. Потім стали 6 людей на радіолокаційному маяку у Генічеську, на місяць. Я підійшов до командира, кажу: "Я або додому їду гроші заробляти, або воювати буду — сенсу не бачу тут свого знаходження". Він каже: "Завтра їду на Схід у Добропілля, хочеш зі мною?" Я кажу: "Поїхали".
Приїхали вночі, біля автобусу кинув спальник, переночував. Зранку прокинувся, бачу йде, морда знайома, у Житомирі бачилися, у бригаді. Кажу: "Привіт, Коль, ти де зараз?", – "У розвідувальній роті". Кажу: "Забирай мене до себе!". Так у розвідувальну роту і пішов. Потім Слов’янськ і поїхало, поїхало…
— Розкажи про Донецький аеропорт.
— Та що там говорити. Заїхали та й воювали.
— Не будь скромним. Аеропорт це ж легенда! Ти — кіборг! Як ви там воювали?
(Сміється) Сепаратисти сцяли, що там кіборги. Уже ж легенда пішла, що там супер воїни. Насправді, там такі ж мавпи, як і я. Але вони нас боялися.
Найстрашніше було заїхати туди, виїхати звідти і спускатися у підвал, бо там темно. Так нас і підірвали, зрештою — сепаратисти зайшли у підвал, наші не змогли його контролювати вже з якихось причин, і підірвали аеропорт знизу.
А коли ми там були, то у підвал спускалися, розміновували його, воювали трохи, якщо є хтось всередині, внизу. Потім ставили свої "фугаси", розтяжки, підіймалися нагору. І так 2—5 разів на добу.
Важкого нічого — треба було просто не сцяти і системно працювати. Конкретна чітка робота, слухати командира. Не спати теж було важливо, тому що і вдень і вночі там цікаво було.
— Страшно.
— Ні, страшно це Савур-Могила. Там село, це такий перший штурм був. В аеропорту — це оборона. Ти сидиш і стріляєш. Головне там ніде не висунутися і не сцяти. І не тікати нікуди, щоб позицію не залишити. Бо якщо позицію залишиш, сепаратисти зайдуть і завалять того, хто в тебе за спиною стоїть. А от штурм і зачистки — страшно.
— Що найбільше закарбувалося після цього всього?
Колись ми приїхали у Піски, взяли хату якусь із підвалом, розмістилися. Почався черговий обстріл, всі у підвали забігли. Обстріл закінчився, всі повиходили, а я чогось "заочкував".
На початку війни я думав там як у фільмах — може "заклинити". Але під час першого бою мене не "заклинило" — за**ісь! А тут у підвалі я зрозумів, що у фільмах, буває, правду показують. Сиджу і щось, бл*, прямо не можу.
Тоді мене щось торкнуло. До війни я міг гроші заробити пофіг як. Головне, щоб вони були і родині можна було щось принести. А от після цього підвалу…
Всі вийшли, а я там один сиджу і думаю: "Я ж десантник, шо за х**ня?". А от не можеш вийти, морально просто не можеш пересилити себе, щоб встати. А там ці банки з огірками, з салом, сидиш у цьому всьому.
Тоді в мене почалося: "Треба займатися дітьми нашими, вдовами". Якраз пацани загинули до цього. І щось мене так пройняло і зараз, от завдяки цьому підвалу, я прийшов додому і мені не пох*р як заробляти гроші. Сформувалися принципи якісь.
— Виходить, твоє життя після цього підвалу поділилося на "до" та "після"?
— І навіть не те що перший бій, а якийсь кончений підвал, коли засцяв. І от я там сидів хвилин 40 і все це в голові моїй було. Воно саме в голову лізло, я навіть нічого не думав. Сиджу і боюся вийти, і все.
Чую пацани мене вже шукати почали: "Жора, Жори немає!", ну я нарешті вийшов. Знову війна і знову все те саме. Більше не сцяв.
— Але вийшов іншою людиною.
— Я думаю, що так. Взагалі.
— Коли ти додому приїхав з війни?
— У березні 2015–го.
— Як ти почав втілювати свої принципи у життя?
— Повернувся у березні 2015. Вдома посидів два тижні. Ліг у госпіталь, підлікувався трохи. Приїжджаю і Степанич, мій військком, каже: "Зроби спілку ветеранів АТО". Я кажу: "А що таке взагалі спілка ветеранів?". Каже: "Громадська організація", – "А що таке громадська, бл**ь, організація?", – "Піди почитай у гуглі!". Я пішов читати.
Я у все це не особливо вірив. Але приходжу до Степанича, кажу: "Треба зібрати АТОшників, типу щоб вони об’єдналися і вибрали собі голову спілки". На той час, таких як я, на Троєщині було 580 людей, дембелів. Взяв їх список, поділив на 3 частини, там ще 2 бійця мені у поміч було. Кажу: "Обдзвонюйте, збирайте всіх 580 людей в суботу у парку Дружби народів. Будемо говорити, що робимо спілку ветеранів, бл*дь, АТО Деснянського району".
Зрештою, зібралися ми всі в кучу. Прийшло людей 100—150. Поговорили і зареєстрували цю громадську організацію. Хто буде головою? "Хр*н його знає, ну давай Жора". І отак все почалося.
Я почав цікавитися, що таке громадська організація, як правильно керувати, формат керування. Я не міг впоратися багато з чим – я не знав, як це робити. Але тепер втягнувся і кайфую.
— Зараз це настільки розвинулося, що ви створили ще й всеукраїнську організацію?
— "Ветеранський рух України". У мене працює 8 людей, у кожного свій напрям, це проектна група. Кожному я плачу зарплату, допомагають друзі. Я з голови Деснянської спілки пішов, зрозумів, що можу більш масштабно працювати. І зареєстрував таку громадську організацію, щоб просто було розуміння – хто я і хто ми.
— Якими напрямками ви займаєтеся?
— Перше – це медицина. У медицині системності немає взагалі, особливо по 300-х (поранених). Треба бійця брати за руку, вести на ВЛК (військово–лікарська комісія) подивитися, щоб лікарі правильно записали діагноз. Потім вести на МСЕК (Медико–соціальна експертна комісія), щоб дали правильну інвалідність. Для цього є спеціальна людина, Жанна, в якої є ще троє людей. Якщо щось не виходить, Жанна дзвонить: "Жора, зрада!". Я включаю вже все, що я можу. І ми це все разом перемагаємо.
Потім діти. Я до війни багато читав і прочитав одного москаля. Він сказав фразу: "Якщо ми почнемо менталітет наших дітей міняти сьогодні, тільки через 100 років ми зможемо жити добре". І я хочу менталітет цей міняти – відправляти наших дітей за кордон, у Європу 5 років вчитися, 5 років працювати у корпорації великій європейській, набиратися досвіду. І через 5 років, щоб вони поверталися в Україну і працювали тут.
— Як ви плануєте це робити, чи ви вже це робите?
— Це вже роблять, перший проект у нас пішов. Навчання їм оплачує українська діаспора – у Польщі це тисяча доларів на рік + 1780 за їжу та проживання. 2–3 тисячі доларів виходить за рік.
Сама суть яка – я хочу, щоб діти поверталися в Україну. Ми підписуємо з ними договір, де вказано, що якщо дитина після того як 5 років провчилася, пропрацювала за кордоном і не повертається в Україну, вона повертає гроші тим людям, які за неї платили всю суму за навчання.
— Ви допомагаєте також дітям, які лишилися без батьків?
— Підтримуємо. Допомагаємо це не те слово. Чим я можу допомогти? Можу завезти по музеях. По дітям багато проектів. Просто грошей небагато і не можемо всіх "покрити". Ми беремо тільки родини загиблих, по дітях. На день народження купуємо якийсь подаруночок класний.
— А що таке проект ВДВ?
— ВДВ – це проект "Ветерани до влади".
Я хочу, щоб наші ветерани, які довели, що вони порядні і принципові люди, йшли у виконавчу владу. Хоча в політику теж треба.
Ми їм на півроку робимо курси по гранту. Викладачі – найкращі менеджери в Україні, з закордону люди приїжджають. Ми півроку їх вчимо і потім домовляємося з департаментами, міністерствами, з обласними держадміністраціями, щоб вони йшли на роботу на маленькі посади – спеціаліст, головний спеціаліст. І вони будуть вчитися і зрештою стануть начальниками департаментів, начальниками управлінь і так далі. Це ті люди, які будуть міняти свою країну.
—Як взагалі чиновники сприймають те, що АТОвці йдуть до влади? Ти відчуваєш, що це підтримується?
— Поки так. Поки вони ще спеціалісти та головні спеціалісти – підтримується. Але я розумію, що через 5 років ми будемо страшати цих корупціонерів тільки так.
— Багато АТОвців вже стали чиновниками по вашій програмі?
— По проекту "ВДВ" у Києві пройшло 15 людей поки. Двоє з них працюють у Міністерстві окупованих територій. Двоє людей – в антикорупційному відділі сидять, у Туки. І ще двоє людей у нас в Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Валерії Лутковської, омбудсмена.
У Краматорську у нас є люди. Там у виконавчій владі дуже багато "сепарів". І було прийняте рішення, що ми беремо пілотний проект Краматорськ, вижимаємо звідти "сепарів" максимально і заводимо ветеранів, які вже відслужили. Саме у місцеві ради, владу виконавчу. Коли там вийшло, ми перейшли на Київ. У нас в КМДА працюють люди на самих маленьких посадах. Поки що.
— Я так розумію, що хочуть військові приходити до влади і воювати не тільки на Донбасі, а й тут?
— Запит є, тільки зарплата не влаштовує. Наприклад, зарплата у головного спеціаліста – 6 тисяч гривень. У нього двоє дітей. І це працювати треба з 9 ранку і до кінця. Можна, звісно, працювати до шостої вечора, але наші не вміють так.
— Які зараз настрої у хлопців, які воюють? В плані політики.
— Зрозуміло, що зрада всезагальна. Але. У мене багато людей, особливо ветеранів, знайомих в Австралії, Америці, Канаді. І всі вони незадоволені владою. У них у всіх "зрада". Не тільки що в Україні влада погана – це у всьому світі, з ким я спілкуюся.
— Чи відчуваєте ви з ветеранами і людьми які на передовій, що у Верховній Раді хтось представляє ваші інтереси?
— Ну я щось знаю відносно про політику, про політиків. І не вірю, що є людина із політиків, яка буде безкомпромісно представляти мої інтереси, як ветерана. Чому? Тому що політика – це мистецтво компромісів.
Як мені, наприклад, контуженому бійцю рядовому пояснити, чому депутат, ніби як проєвропейський, проголосував за якусь ініціативу "Оппоблоку"? Але якщо цей депутат не проголосує за якусь ініціативу "Оппоблоку", то в певний час "Оппоблок" не проголосує за його – тобто вже компроміси починаються.
Не кожен зможе зрозуміти, бо не у всіх склад розуму аналітичний. Тому зрада і виникає дуже часто.
— На виборах в Україні ти голосував?
— Через силу.
— Чому?
— До війни ніколи не голосував, принципово. Бо мені було все одно, хто при владі. Я собі працював і заробляв гроші. Все. Я з політикою ніколи не був пов'язаний.
— А зараз змінилося твоє ставлення до виборів?
— Коли були вибори Президента, ми були у Добропіллі. Ми проголосували, вибори були у нас. Потім коли я приїхав додому, були вибори у Києві.
Так вийшло, коли я був ще у Слов’янську, до мене приїхав мій товариш, правосєк, з яким разом воювали. Він став помічником одного з депутатів Верховної Ради. Приїжджає до мене з тим же депутатом. Каже: "Жора, це депутат Верховної Ради", я кажу: "Мені пох**". Які вибори, війна всюди? Ну в тилу ж інше все було.
І той депутат говорить, що давай до мене в партію, будемо разом країну міняти. Я йому чогось повірив. І от я прийшов на вибори, приїхав у Київ, набрав його. Він мене загітував йти на вибори у Київраду, депутатом. Я ж вірив свято, що дійсно я щось можу поміняти. Може я б щось і поміняв, але я не пройшов в Київраду, не вистачило мені 0,2% голосів. Але весь мій двір голосував за мене. І слава Богу, що не пройшов.
— Коротше, не хочеш ти бути політиком?
— Не хочу, політика це не моє. Я не готовий йти на компроміс з різними людьми.
— Ти задоволений тим, як працює Верховна Рада?
— Що таке для мене Верховна Рада? Це еліта. Що для мене еліта? Це люди, які працюють мізками, головою. Це вчителі, професори, юристи – оце еліта має бути. Еліта – це не ті, хто їздить на "кубиках" та "крузерах". Це не еліта, це бандити, які заробили грошей чи вкрали. Як казав Рокфеллер: "Я можу відзвітувати за кожен свій мільйон, окрім першого". Ніхто з цих "бізнесменів" не відзвітується за перший мільйон – вони всі у Верховній Раді. Немає вчителів, професорів.
Я проводжу паралелі з ветеранами – чому не вирішуються наші проблеми? Тому що, аби вирішили проблему ветеранів, їх треба знати. А як може їх знати, наприклад, мер Кличко? Він проблематику не знає, він зі мною не спілкується. Проблематику я знаю і вирішу її, а він не вирішить, бо не знає. Те саме у Верховній Раді – як вони вирішать мої проблеми, як виборця, якщо вони їх не знають?
Мені, щоб вирішувати якісь питання, довелося вчитися дуже довго – 2 роки. І то, я ще багато не знаю. А лікар, який приймав мене в кабінеті, він знає цю "зраду", про те що не дають медикаменти. Він прийде у Верховну Раду і він буде міняти. І він знає як це міняти. А депутат не знає, бо він у його кабінеті не сидів.
— Як ти гадаєш, чи є якийсь рецепт, як завести простих людей у владу? Для тебе, як людини, яка в політиці не розбирається?
— Замкнене коло, я поки не знаю, як це зробити.
— Є такий стереотип, що "повернуться хлопці з передової і наведуть порядок". Як ти ставишся до таких закликів?
Цього стереотипу вже немає. Він закінчився у 2016 році. Колись мені говорили – піди у Верховну Раду, ти ж ветеран, ми вас так чекали! От я прийду у Верховну Раду, у мене родина вдома, у мене є якісь цілі наперед, якісь плани. Я візьму автомат, прийду у Верховну Раду і всіх розстріляю і мене посадять. Що від цього зміниться? Нічого.
Для того, щоб ветерани могли щось міняти, їх треба вчити. Вчити! І висувати у виконавчу владу. Тому що виконавча влада без політики ніяк. Вони у виконавчій владі вчаться і політиці у тому числі. От це ми і робимо. Потихеньку міняємо, потроху.
Як у пісні: "З росинки річечка, з промінчика зоря". Все починається з малого.
