Вівторок, 6 лютого 2018, 10:32

Ветеран АТО та засновник "Pizza Veterano" вважає, що українці недостатньо цікавляться життям держави. Тому, щоб жити краще, мають "пахати" і думати головою під час виборів.

"Одуванчик" – з таким милим позивним Леонід Остальцев пройшов війну на Донбасі. Але обставини, у яких він опинився після бойових дій, були не такими вже й легкими та безтурботними.

Мирне життя кардинально відрізнялося від війни. 150 доларів у кишені, відсутність роботи, вагітна дружина та важка депресія. Остальцеву довелося боротися знову, і його впертість привела до успіху.

Сьогодні він відомий як власник уже культової піцерії "Pizza Veterano". Його не зупинили 22 відмови інвесторів, невдалі бізнес-плани та складні життєві обставини. Тому щиро дратується, коли українці розносять суцільну "зраду":

"Мені дуже подобається ця мода, мовляв, усі стомилися. Стомилися від війни, від Порошенка. Ну, класно, я теж втомився. Та кого це хвилює? На війні, якщо ти втомився – пропустив небезпеку, і тебе вбило. А тут те саме. Тільки вб'є не лише тебе, а все твоє суспільство і майбутні покоління".

Нещодавно Остальцев вирішив бути не тільки достойним бізнесменом, а й громадянином. З групою волонтерів, активістів та блогерів він започаткував ініціативу "Декларація небайдужих", мета якої – залучити суспільство до боротьби з корупцією в Україні й нагадати, що ми – не просто мешканці території, а жителі з відповідальністю та обов’язками перед державою.

Хто керує країною: політики чи все ж таки люди? І чому відкриті виборчі списки – це запобіжник від недобросовісних депутатів?

Жорстка, але необхідна розмова з "Одуванчиком" Леонідом Остальцевим.

 
фото: ганна грабарська

Я читала, що ви народилися в Узбекистані…

– Мій батько – військовий, воював в Афганістані. А в 1987 році, коли я народився, одна з баз Радянського Союзу була розташована в Узбекистані, тож щоб бути поближче до батька, мама переїхала туди.

Ми прожили в Узбекистані місяців дев'ять і поїхали звідти в Росію. Взагалі вся моя рідня – з Росії, з Волгограду.

Чому тоді пішли воювати за Україну?

– У 1990 році батьку дали квартиру в Києві. Після розвалу Радянського Союзу ми тут і залишилися. Батько вирішив, що буде служити в українській армії.

Я виховувався у вже незалежній державі Україна. Закінчив Київське військове Суворовське училище, у 13 років дав присягу Україні. Відслужив строкову службу в розвідці. Тому для мене питання "йти чи не йти на війну" не було.

Мені з дитинства говорили про те, що хлопчики мають захищати свою країну, що це правильно і важливо. Так я вихований.

Коли вирішили, що їдете на схід?

– Та одразу після подій у лютому 2014-го, коли розстріляли людей на Майдані. Уже тоді почалася млява війна.

Чітко розумів, що не на своєму місці і потрібно їхати туди. Мені було дуже дискомфортно перебувати на мирній землі, читати новини й розуміти, що я тут, а хлопці – там. Це неправильно.

Тому прийшов до військкомату, нікому з рідних не сказав. Попередньо звільнився з роботи: повідомив начальнику, що йтиму на війну. Через місяць мені подзвонили, сказали: "Два дні на збори". І я поїхав.

За розподіленням потрапив у 30-ту бригаду, піхоту, перший батальйон. Був кулеметником.

Як війна вплинула на ваше життя?

– Показала, що важливо, а що ні. Я не шкодую, що брав участь у бойових діях. Чітко розумію, навіщо це робив і для чого. Це відкрило нові можливості і горизонти в сенсі самого себе.

На війні проявляється все, що є в людях – від найкращого до найгіршого. Тут, у мирному житті, мені це дуже допомагає не відчувати якихось надуманих страхів, бо справжні страхи були на війні. Ті, хто каже, що там не страшно – брешуть.

Мав дуже яскравий бойовий шлях. Влітку 2014 року в складі першого батальйону 30-ї бригади ми зайшли в Донецьку область, ще була частина складу 95-ї бригади.

Два місяці виконували рейд у тилу ворога, пройшли всю Донеччину й Луганщину вздовж російського кордону. Вивели три бригади з оточення, самі потрапили в оточення.

Потім були Піски, Світлодарська дуга… Так вийшло, що моя рота і батальйон, якщо були в АТО, то безпосередньо брали участь саме в бойових діях. Якщо не були в АТО, то були на ротаціях, на полігоні.

Просиділи місяць у Криму, на Арабатській стрілці навпроти росіян, коли було питання газорозподільних станцій, які вони зайняли.

З війни я прийшов у червні 2015 року.

Важко було адаптуватися до мирного життя?

– Непросто, бо все навколо міняється. На війні ти звикаєш до одних правил, а в мирному житті вони зовсім інші. Тому період адаптації проходить гостро. У мене були й емоційні зриви, і спалахи агресії.

Дуже допомогла робота у Спілці ветеранів. Пам'ятаю, подзвонив Жора Турчак з 95-ї бригади, каже: "Чувак, я тебе не знаю, але давай створимо Спілку ветеранів" – "А давай!". І саме в цій роботі, разом з іншими ветеранами, моя адаптація проходила набагато простіше.

З ними завжди можна було поговорити, ми були на рівних. Чого не було з тими людьми, які не брали участь у бойових діях. Як люди реагують на війну – вони не хочуть про неї знати. Відповідно, якщо ти брав у ній участь, вони не знають, як поводитися з тобою.

Не скажу, що моя адаптація проходила важко, але було кілька моментів.

– Наприклад?

– Якось я зустрічав на вокзалі командира своєї роти, а він у мене Герой України. До нас підійшов якийсь п’яний гусь, здоровий такий, і каже: "От, я такий же, як і ви, теж воював. Дайте мені грошей".

Я потягнувся за гаманцем і кажу: "Чувак, а ти з якої бригади, що сталося?". А він: "Та я не воював, а в строчці служив". Ну я не витримав і побив його просто на вокзалі, прямо при поліції.

У тролейбусі було кілька разів, коли п’яні гусі неправильно поводилися щодо пасажирів чи кондуктора. То я теж не розмовляв, а одразу лупив.

Потім усе це якось пом’якшало, я почав більш спокійно вирішувати всі ці конфліктні ситуації. Але перші 2-3 місяці було якось так. Непросто.

– Війна загострила відчуття справедливості?

Так. Розумієте, на війні ніхто не розмовляє. Якщо бачиш противника, то є два варіанти. Або ти вбиваєш його перш, ніж він вб’є тебе, або ти впустив момент, починається перестрілка, і ти все одно маєш його вбити, бо він вб’є тебе.

Як бачу, такі речі переносяться на мирне життя. Тобто, є конфлікт його треба вирішувати швидко.

 
фото: ганна грабарська

– І все ж цей непростий стан вилився у щось класне та позитивне. Зокрема, у "Pizza Veterano". Як створювався цей проект?

Це теж результат роботи Спілки ветеранів. Саме там я побачив, що дуже багато хлопців повертаються з війни, приходять на старе місце роботи і не знаходять спільної мови з керівництвом.

Дуже багато розповідали, що побилися з начальником, звільнилися чи послали всіх куди подалі. Інші розповідали, що їх просто не беруть на роботу через те, що вони – учасники бойових дій.

Тому в мене з’явилася ідея: чому б не створити піцерію, у якій будуть працювати ветерани? Я буду їх навчати, найму психолога, який допомагатиме їм в адаптації, і ми разом будемо працювати, розвиватися і робити якийсь крутий проект.

Тим паче, я завжди мріяв про власну піцерію. Адже до війни сім років готував піцу в різних закладах, буквально з кухні йшов воювати.

Перший бізнес-план я написав на листочку, вирваному з зошита. Показав його Жорі Турчаку, який сказав, що це повна фігня, і все треба переробити.

Далі пішов у Центр зайнятості, став на облік з підприємницької діяльності, пройшов навчання. Це зайняло десь чотири місяці. Створив новий бізнес-план, захистив його і почав пошуки інвестора.

Пошуки інвестора тривали більше двох місяців. З грошей у мене було всього 150 доларів. Ще й дружина на дев'ятому місяці вагітності, я навіть на коляску позичав.

Отримав 22 відмови від інвесторів і 23-я людина сказала: "Давай спробуємо. У мене є свій ресторан на Бессарабці, якщо все піде, то будемо працювати разом". Ну і все, я запустився і почав працювати.

– Скільки бійців вдалося працевлаштувати?

Наразі в проекті працює до 40 ветеранів. А за весь час, думаю, людей 70 у мене працювали.

– Як саме розвивається "Pizza Veterano"?

У нас працюють два психолога, які спілкуються з командою. Проводимо дитячі майстер-класи, у тому числі для особливих діток, для дітей-сиріт. Даємо бійцям 50% знижки на піцу. Якщо потрібно погодувати безкоштовно – погодуємо.

До речі, у нас є правило: ніколи не наливаємо алкоголь людям у формі. Якщо одягнув форму, то веди себе пристойно і будь людиною, а не твариною.

Плюс – у нас купа паралельних проектів. Частину прибутку ми віддаємо дітям загиблих військових, купуємо подарунки на дні народження. 

Є такий проект як "Veterano Coffee" – це мережа кав’ярень. Є солодощі "Veterano Brownie". Є "Veterano Service" – це сайт, який збирає інформацію про весь ветеранський бізнес в Україні.

На ньому вже є 80 людей, можна прочитати про кожен бізнес: хто власник, де служив, які послуги пропонуються, скільки це коштує.

– Цього літа президент Порошенко завітав у "Pizza Veterano" на презентацію книги "14 друзів хунти". Це спричинило хвилю негативу в соціальних мережах…

Наші люди намагаються знайти причину того, що відбувається, у всіх навколо. Крім себе.

Я не фанат Порошенка. Але розумію, що коли всю відповідальність намагаються спихнути на одну людину, це неправильно. Вважаю, що, в першу чергу, відповідальні за те, що зараз відбувається в Україні, люди.

Вибрали цього президента вони, вибирають депутатів вони. Вони ж і потакають їм, ніфіга не роблять. Натомість сидять удома, обговорюють за пляшкою, які всі погані, і при цьому не виконують свій громадянський обов’язок.

Навіть на вибори не йдуть, а якщо і йдуть, то думають сракою, а не головою.

У відповідь на претензії я написав пост, де розказав, як прийшов до проекту "Pizza Veterano", з чого почався мій бойовий шлях. Аж до моменту, коли мені подзвонили з Адміністрації президента і сказали, що Порошенко хоче прийти до нас у піцерію. Саме на презентацію книги, а не просто до мене в гості.

Я пояснив, що, народ, коли ви допрацюєтеся до того, що вам подзвонять з Адміністрації президента і ви пошлете їх, то тільки тоді можете писати: "Льоня, ти чорт. А от я так зробив!".

А зараз це виглядає просто як балачки, висловлення свого "фе". А висловлювати своє "фе" ми вміємо найкраще. Тому весь цей зворотній неконструктивний зв'язок я не сприймаю.

– Так, українці люблять критикувати і шукати "зраду". Чому ж усе своє незадоволення люди не демонструють на виборах?

Бо це важко. Над цим треба працювати. А люди не хочуть працювати.

Мені дуже подобається ця мода, мовляв, усі стомилися. Стомилися від війни, від Порошенка. Ну, а толку від того, що ви стомилися?

Деякі нації працюють цілими поколіннями, бо розуміють, що це робиться не тільки для них, а й для їх дітей та онуків. І ці нації зараз є провідними в економіці, новітніх технологіях.

А що зробили ви? У вас 8-12 годинний робочий день на вшивій роботі, ви ненавидите свого начальника і при цьому не готові нічого міняти у своєму житті? Ну і хто ви? Стадо баранів, а не люди.

Я називаю таких людей мешканцями. Це не громадяни держави, це мешканці. Вони просто живуть на нашій землі, ніфіга не роблять і при цьому ще й розказують щось. От це мене бісить найбільше.

Я хотів би жити в країні, де все-таки живуть громадяни. Які відповідально підходять до вибору своїх лідерів, до аналізу того, кого вони обирають, куди вони вибирають, чому і для чого.

– Тобто не тільки політики відповідальні за життя країни?

Звісно, ні. Хто вибрав цих політиків? Вони уроди, я не заперечую. Але хочу, щоб люди теж зрозуміли, що й вони уроди. Саме вони довели нашу країну до такого стану. Ми отримали те, що заслужили, – ні більше, ні менше.

Не може бути, щоб усе це так різко трапилося. От, війна. Це ж був процес протяжністю у 25 років! Ви ніфіга не робили, ви довели країну до цього, не політики. Ви своїми руками просто довбите Україну, а потім жалієтеся на тих, кого привели до влади. Так чого жалієтеся тоді?

Може, треба з себе починати? З власної голови почати зміни? А не кричати, що "Порох, козел, прийшов у "Pizza Veterano"?

– Нещодавно ви разом із волонтерами, блогерами та активістами ініціювали "Декларацію небайдужих". Що це за проект?

– "Декларацією небайдужих" ми хочемо залучити якомога більше людей до питання антикорупційної реформи. Щоб люди почали цікавитися, витрачати на це час, бути більш активними.

Учасники "Декларації" абсолютно різні, з різних сфер. Ми розмовляємо на різних мовах, у нас абсолютно різні політичні переконання. Але нас об’єднує одне – ми хочемо щось робити, висловлювати свою громадянську позицію щодо питання антикорупційної реформи в нашій країні.

Влада користується тупістю і небажанням людей розбиратися в цих питаннях. Нам знадобилося два місяці, щоб створити цю декларацію, зібрати близько 20 людей, зробити глибоку аналітику, що відбувається на фронті антикорупційної війни.

І тільки після цього ми вийшли в люди і сказали, що є декларація – приєднуйтеся, підписуйте.

– Ви особисто замислювалися про політичну кар’єру?

– Ні. Багато хто думає, що вплинути на державу можна тільки якщо ти політик. Це неправда.

У кожного з нас є громадянський обов'язок. І ми постійно плутаємо ці поняття – "політика" і "громадянські обов'язки". А через те, що плутаємо, заганяємо себе в глухий кут.

Дуже популярна думка, мовляв, "Усі політики апріорі під**и. Я ж не під*р, тому просто не буду вникати в цю тему". Цим користуються.

Наше завдання – бути активними громадянами своєї країни. Виявляти свою активність через більш глибоку інформованість у питанні, аналізі, ухваленні якихось рішень, можливо, мітингів або флешмобів.

Просто потрібно щось робити. Якщо ми зараз знову нічого не зробимо, бо всі втомилися… Ну, класно, я теж втомився. Та кого це хвилює?

– Але у 2015 році ви все ж балотувалися в депутати.

Так, був такий досвід з народним депутатом Бориславом Березою. Чомусь, повернувшись з війни, мені здавалося, що реально змінити країну можна тільки за допомогою політики. 

Коли балотувався, зустрічався з виборцями, то вже тоді зрозумів, що це заздалегідь програшний варіант. Люди не налаштовані вибирати тих, хто буде працювати. Вони готові вибирати тих, хто тут і зараз побудує для них лавочку, майданчик, полагодить під’їзд.

Люди заздалегідь готові продати свій голос за якусь фігню. Це – не мої виборці. Я одразу ж сказав, що це був мій перший і останній досвід роботи політиком.

Більше я не буду цілитися на всю аудиторію. Хочу цілитися на активну аудиторію людей, які реально готові щось робити. І при цьому я не буду політиком. Буду Остальцевим Леонідом, власником "Pizza Veterano". Простим підприємцем.

 
фото: ганна грабарська

Як переконати людей, що продавати голос за гречку неправильно? Що таким вчинком вони продають свою країну?

– Є такий гарний вираз: "Хочеш змінити світ – почни з себе". Тому зараз я більше налаштований на те, щоб розмовляти і спілкуватися.

Що більше активних, правильних людей будуть використовувати такі гасла у своєму житті, то більше змін у нас буде.

Ось, наприклад, ті люди, які зараз зібралися над "Декларацією небайдужих". Кожен із них поодинці дуже крутий. Усі правильні, принципові люди. Для нас важливо показати, що перше – це держава Україна, і вже потім особистість, політики та інша фігня.

Ми виявили, що дуже мало знаємо про цю антикорупційну реформу. А це – люди з вищими освітами, професіонали на своїх роботах. Тоді що про неї знають прості люди, які працюють касирами в магазинах, сталеварами на заводах?

Не можна звинувачувати, що вони якісь тупі або дурні. Треба допомогти їм розібратися в ситуації. Тому в "Декларації" є додаток, у якому дуже просто описано все, що відбувається зараз на фронті антикорупційної реформи, щоб людина максимально могла розібратися.

Наше завдання – зробити так, щоб якомога більше людей прочитало це і побачило проблему. Тому що побачити і визнати проблему – це вже половина її вирішення.

– Впровадження нових виборчих правил здатне змінити ситуацію в країні?

Звичайно. Це, так чи інакше, – запобіжник.

Ми повинні вигадувати ці запобіжники, світ не стоїть на місці. Він постійно рухається вперед, розвивається. Так само і махінації, і можливості для лідерів удосконалюються.

Тому, зі свого боку, ми не маємо відставати. Треба ставити запобіжники, щоб убезпечити себе, свій вибір і голос.