Вівторок, 4 грудня 2018, 09:55
"Рейтарська спільнота VS Рейдерська сволота" – такий красномовний банер зустрічає перехожих і гостей старовинного будинку на вулиці Рейтарській, 8Б у Києві.
Із Леонідом Комським ми домовляємося зустрітися на першому поверсі будівлі, у галереї "Дукат". Більший потік відвідувачів йде на другий поверх приміщення – у арт-клуб соціального спротиву "Речовий доказ". За останні півроку він став точкою збору столичних митців, громадських активістів, журналістів, футбольних фанатів та інших небайдужих киян, які оголосили новий, творчий вид боротьби з дерибаном у столиці.
Протестні настрої тут почали зароджуватися, коли активістам стало відомо, що фірма "Георгієвський резиденс", яка належить сестрі нардепа-мажоритарника Олеся Довгого Оксані Гуляєвій та тестю екс-голови ДФС Романа Насірова Олександру Глімбовському, за безцінь викупила цілий квартал від Рейтарської до вулиці Стрілецької із нібито призначенням під забудову.
Творча спільнота за підтримки місцевих мешканців вирішила, що доля історичного кварталу буде іншою. Вони захопили другий поверх Рейтарської, 8Б й оголосили власникам "культурну війну", де висловлюють протест корупції концертами, виставками та лекціями.
"Проблема в тому, що наші опоненти живуть, діють і мислять у зовсім іншій, феодальній парадигмі. Виявилося, що київське культурне середовище, яке для цих феодалів ніщо інше ніж збіговисько "лохів", ладне відстоювати свої права", – каже один з учасників "рейтарської спільноти", власник галереї "Дукат", Леонід Комський.
Спецпроект "Вибори вибори" попросив Леоніда Комського детальніше розказати про історію конфлікту на Рейтарській і вимоги та цілі "Речового доказу". Звісно ж, ми не могли не розпитати відомого галериста та антиквара про любов українських політиків до мистецтва, і звідки в них тяга до "пшонка-стайл".
Останнім часом почалися погрози, з’являються абсурдні замовні матеріали
– У листопаді в "Речовий доказ" приїжджала поліція. Що сталося?
– Ми вважаємо, що це була спроба рейдерського захоплення. Напередодні виникла підозра, що дівчина, яка готувала відвідувачам чай та каву, перебуває у змові з особами, які прагнуть вижити активістів з другого поверху та галерею "Дукат" з першого. Тож її попросили забрати речі й піти.
Наступного дня колишня бариста з’явилася в приміщенні з поліцією, з нею ж приїхала адвокат, яка не захотіла представлятися... Ця атака, на жаль, цілком підтвердила наші здогадки. Саме в цей час у "Речдоказі" зібралася група активістів у справі Катерини Гандзюк. Разом нам вдалося уникнути неприємностей.
– Як правоохоронці пояснили свій візит?
– Сказали, що приїхали на виклик офіціантки Марії, яка оголосила себе власницею бару, але не змогла надати жодних документів, які б це підтверджували. Поліція Шевченківського району достатньо оперативно з усім розібралася й поїхала.
– Очікуєте нових "сюрпризів" від власників?
– Останнім часом почалися погрози, регулярно з’являються абсурдні замовні матеріали на мене, але це ж смішно! "Дукат" точно не буде продовжувати співпрацю з нинішніми власниками. Тому з січня галерея вимушена буде піти з Рейтарської, 8Б.
Я вперше опинився в такому становищі. Але мене це не надто зачіпає, адже я маю величезну підтримку. Мені телефонують, питають, чим і як допомогти. Я всіх прошу ні на що не реагувати. От коли дружині колесо на машині порізали під галереєю, це було неприємно. А решта — дрібниці.
Наші опоненти не розуміють: те, що відбувається, є реакцією громади на загрозу втратити своє культурне середовище. Вони шукають лідера, ляльковода і намагаються приписати ці функції мені. Але вони помиляються, бо це спільнота вільних людей, серед яких і журналісти, і активісти, і митці, і бізнесмени — багато хто.
– Давайте розберемося з історією "Речового доказу" від початку. Як утворився сквот, і чому виник конфлікт із власниками приміщення, у якому він міститься?
– Я можу розповісти свою особисту історію, і як тут опинився "Дукат".
Ми шукали галерею, щоб проводити виставки, аукціони, концерти. Приміщення на Рейтарській, 8Б мені порадили знайомі. Раніше на першому поверсі був продуктовий магазин, він прогорів. Коли ми вперше потрапили в приміщення, воно було в жахливому стані, абсолютно занедбане, під ногами бігали щури.
При зустрічі власники назвали за оренду цілком прийнятну суму, я запропонував заплатити за рік вперед, і вони з радістю погодилися. Так галерея "Дукат" з’явилася на Рейтарській.
Згодом орендодавці запропонували мені також другий і третій поверхи, мовляв, "ми тобі здамо за хорошою ціною". Ми взяли собі 200 метрів другого поверху, а решту роздали в суборенду іншим мистецьким проектам — видавництву "Основи", студії звукозапису, майстерні графіки та іншим школам творчості.
Самі ж привели будинок до ладу — зробили ремонт на першому, другому й третьому поверхах. І тоді зайнялися культурно-освітнім проект "Educatorium": тут діяли декілька виставкових залів, невелике кафе, коворкінги, проходили знакові виставки, цікаві лекції, різнопланові концерти — від джазу до класичної та етнічної музики.
Це був надзвичайно цікавий досвід. З іншими суборендаторами в нас склалися чудові стосунки: встановлювалися культурні зв'язки, створювалися кооперації. Паралельно на вулиці Рейтарській почали відкриватися різні цікаві бізнеси — бари, магазини, барбершопи. Їхні власники — насамперед молодь і люди з сучасними поглядами.
І ми всі разом занурилися в цю атмосферу, спільними зусиллями втілили в життя надзвичайно цікавий і перспективний проект "Block Party" — свято вулиці, яке вже двічі відбулося на Рейтарській, об’єднавши митців і місцевих мешканців.
– Коли все змінилося?
– Особа, з якою ми домовлялися, продала свою частку людям, пов’язаним з Олесем Довгим (народний депутат від групи "Воля народу" – УП). Його представники почали розмови щодо підвищення ціни оренди.
– На скільки?
– У 4,5 рази. Тобто на 450%.
– Немало, м’яко кажучи.
– Розмови про підвищення оренди почалися напередодні першого фестивалю Block Party РАЙОН #1 у липні. Ми тоді оголосили, що гроші, зібрані на вечірці, підуть на благоустрій вулиці Рейтарської та скверу поруч із будинком 8Б.
Вже потім виявилося, що цей сквер — остання недоприватизована новими власниками ділянка. Бо до того вони планомірно "приватизували" майже цілий квартал для будівництва житлового комплексу з підземним паркінгом. Це стало зрозуміло згодом, коли ми побачили документи й зрозуміли, що сквер є ключовою ділянкою, яка дозволяє розбудувати квартал вшир, адже в безпосередній близькості від Софії діє обмеження висотності.
І ось ми зі своїми ідеями облагородження публічного скверу стали їм кісткою в горлі, самі ще не здогадуючись про це, і так почалося планомірне витискання нас із будівлі.
– Ви намагалися знайти спільну мову з новими власниками?
– Коли я почув нову ціну оренди, сказав їм: "Як так, у нас же є договір до кінця 2018 року з визначеними умовами? Ми не зможемо платити таку суму. Ми готові піти, але не можемо зробити цього завтра. Дозвольте нам залишитися до Нового року, як і вказано в договорі. У нас заплановані проекти, у тому числі міжнародні. Ми не можемо їх скасувати, у них бере участь велика кількість людей".
До того ж, ми вклали чималі кошти в ремонт, організацію навчального та лекційного процесу, справно платили оренду, заплатили вже більше двох мільйонів гривень і були впевнені, що юридичний договір і чесне слово орендодавця убезпечить нас від таких "сюрпризів". Але нові власники наполягали на своєму. Тож було прийнято рішення, що "Educatorium" іде з приміщення.
У липні ми написали прощальний пост у Facebook, де зазначили, що за 2 роки провели більше 200 заходів, організували купу міжнародних проектів, виставок, фестивалів; що ми й самі офігіли від того, скільки встигли зробити, але тепер мусимо йти.
Проте залишається перший поверх, галерея "Дукат", ми переносимо деякі проекти туди й на вулицю. І шукаємо нове приміщення, тож будемо вдячні за допомогу в пошуках. Текст був максимально коректним, ми не називали ім'я нового господаря, все було пристойно.
Несподівано відбувся інформаційний вибух — пост одразу став дуже популярним і за перші кілька годин набрав 15 тисяч переглядів. Нам почали безупинно телефонувати.
– Не дивно, свого часу "Educatorium" згуртував навколо себе багато людей.
– Простір, що утворився на Рейтарській, втілював "концепцію водопою". Пам'ятаєте книгу "Мауглі" Редьярда Кіплінга? Коли всі звірі спускалися до водопою, діяло правило: у цей момент ніхто ні на кого не нападає. Під час водопою панував мир. Усе змінилося, коли Шерхан порушив цей закон.
На Рейтарській такий "водопій" склався сам собою. Тут зустрічалися дуже різні люди — художники, музиканти, журналісти, АТОшники. Багато хлопців ішли від нас на війну, згодом поверталися звідти, ми їх реабілітували, як могли. Це середовище було цілющим, змінювало їх, надавало сил жити далі.
Тому почався кіпіш. Ми заявили, що виїжджаємо, але громада вирішила інакше.
– Фактично, почався протест?
– У якийсь момент активіст Назарій Кравченко розмістив у себе на сторінці пост, де йшлося про результати розслідування, організованого журналістами й активістами. Люди почали цікавитись, хто є кінцевим власником будинку, і з'ясували, що майже весь квартал куплено по частинах, а будинок на Рейтарській, 8Б зараз перебуває під арештом, бо, за даними слідства, був незаконно приватизований за значно заниженою ціною. У кримінальній справі ця будівля фігурує як речовий доказ. Тож активісти вирішили сквотувати це приміщення.
Було оголошено, що замість "Educatorium" відкривається арт-клуб соціального спротиву "Речовий доказ", де продовжиться вся творча діяльність, що була й раніше, а до неї долучиться ще й соціальна історія. Так до тусовки приєдналися антикорупціонери, журналісти й громадські активісти.
Але представники "Дуката" з другого поверху пішли. Ми переуклали договір оренди першого поверху за новою ціною власника. Я не міг вчинити інакше, оскільки в нас було заплановано виставкові та освітні проекти до кінця року. Щодо другого поверху, то я наполягав на тому, аби не було жодних силових дій, жодної агресії, і зберігалися принципи, які діяли раніше. Тому це несиловий, ненасильницький протест.
– Якою була реакція нових власників на сквотування приміщення?
– Хоч "Дукат" з другого поверху пішов, нові власники тепер кажуть, що формально договір оренди розірвано не було, — вони не підписали акти про розторгнення, ми їх зараз втретє будемо надсилати. До того ж, розповідають, що ніякого підвищення вартості оренди першого поверху не було, нібито ми самі захотіли підняти ціну, а про другий і третій поверхи навіть мови не йшло. Але ж у нас стільки свідків!
Проблема в тому, що наші опоненти живуть, діють і мислять у зовсім іншій, феодальній парадигмі. Вони просто не можуть зрозуміти тих цінностей, які керують людьми з "Речового доказу", не можуть усвідомити, що ці люди відстоюють не "квадратні метри", а гідність, що це війна не за власність, а за справедливість.
"Дукат" і "Educatorium" "винні" лише в тому, що створили дуже важливий для міста майданчик. Важливий як у культурному, так і в соціальному сенсі. І виявилося, що це київське культурне середовище, яке для цих феодалів ніщо інше ніж збіговисько "лохів", ладне відстоювати свої права.
– Що буде далі з "Речовим доказом"?
Спільнота активістів залишається тут і буде боротися за повернення в комунальну власність цієї та інших будівель, які були вкрадені в період з 2006 по 2010 рік. Київ тоді розкрадався цілими кварталами. Наразі громада вимагає повернення будівель на баланс міста. А вже опісля треба буде вирішувати подальшу долю кварталу. Дуже хочеться, аби Київ спромігся створити в ньому щось схоже на Музейний острів у Берліні.
Тож подивимося, що буде далі. Гадаю, буде цікаво.
Наша корупційна система має риси феодалізму
– Війна та Майдан вплинули на українську мистецьку спільноту?
– Ті художники, яких я знаю (а я знаю багатьох), всі підтримали Майдан і брали в ньому активну участь. Ці події кардинально змінили всіх нас, але трансформація ще не завершилася, вона триває й досі.
Пам’ятаю, у день втечі Януковича ми з Майдану піднялися до галереї "Партком" (також на Рейтарській, але трохи в іншому місці). Там була купа людей, ми прихистили поранених — життя кипіло. Хтось прочитав пост про те, що Янукович втік... Тоді ми були впевнені, що після всіх смертей корупційна система більше не зможе існувати. І це ніби було само собою зрозумілим, що суспільство миттєво зміниться.
Але бліцкригу не вийшло — ми не змогли створили те, про що мріяли на Майдані. На жаль, стара система, яка сформувалася при пізньому Радянському Союзі і остаточно вкоренилася в епоху Кучми, виявилася сильнішою.
Ця система тримається не тільки в Україні, а на майже всьому пострадянському просторі. Нам її вдалося розхитати, але знищити, як бачимо, поки ні. Йде такий собі клінч між громадянським суспільством, яке в нас ще доволі слабке, і системою, яка згуртувалася і не хоче здаватися.
Однак країна і народ уже не ті. Маю надію, що ми пройшли точку неповернення.
– Як державна корупція заважає жити мистецькому середовищу?
– Корупція заважає жити всім. Вона не дає працювати жодному органу влади.
Наша корупційна система має риси феодалізму. Подивіться, які будинки, замки будують собі чиновники — напевно, не награлися в лицарів у дитинстві. Скільки в них машин із купою охоронців.
Тобто є звичайні люди, "земляни" — ми з вами. А є ті, які володіють певним ресурсом і можливістю його розподіляти. Наприклад, я купив приміщення і хочу зробити там кафе, мені потрібен окремий вхід. Чиновника менше за все хвилює, чи можна тут робити вхід, він думає про те, скільки він за це отримає. І це, на жаль, супроводжує практично всі сфери нашого життя.
– Корупція в мистецтві присутня?
– Її стало менше. Художники мало залежать від Міністерства культури, різних державних спілок. Зараз немає державних закупівель художніх творів, а раніше, наприклад, намалювала людина Леніна, його раз — і купили. Це було при Радянському Союзі.
Зараз, якщо художник успішний, то його роботи купують, але не держава, а колекціонери, бізнесмени, іноземці. І для цього не потрібно бути членом Союзу художників. А от видатний Микола Трегуб повісився на воротах Видубицького монастиря — його не виставляли. Це було наприкінці "совка", у 1984 році, незадовго до того, як усе змінилося. Але найстрашніша темрява перед світанком. Тоді багато митців не впоралися, не витримали — і пішли з життя. То був страшний час.
Тепер немає такого ― мовляв, "ти лояльний, тримай копієчку". Якщо художник переконав своєю роботою, то його купують. Як ні, то ні. Це приватна сфера, яка не регламентується державою.
Зараз мистецтво купують більше топ-менеджери великих підприємств
– Ви займаєтеся антикваріатом, колекціонуванням — це сфера, яку дуже люблять політики…
– Як би я хотів, аби це було правдою.
– Принаймні, судячи з електронних декларацій депутатів, вони є ще тими поціновувачами мистецтва. Чи зараз вони менше на нього витрачають?
– Скажімо так, чиновники перестали до мене ходити. У мене зараз немає жодного чиновника, хто б купував щось більш-менш примітне — ні з сучасного мистецтва, ні з антикваріату.
– Як давно ця тенденція почалася?
– 4-5 років тому, після Майдану. Раніше серед покупців були переважно силовики, чиновники. Вони купували без розбору, для подарунків. Знову ж таки, це був такий феодальний принцип приношення дарів.
– Наприклад?
– Ну, приходять і кажуть: "Потрібен отакий подарунок на таку суму". Я показую картину, починаю розповідати про її цінність, а мені відповідають: "Мені це все не цікаво, коли можна забрати?".
Тепер усе змінилося. Нам стало гірше, бізнес впав до жалюгідного рівня. Ми ще якось тримаємося, бо ми психи, нам це подобається. До того ж, ми зараз більше займаємося сучасним мистецтвом, не антикварним. Непросто, але виживаємо.
Зараз мистецтво купують більше топ-менеджери великих підприємств, крупні бізнесмени. Їм набагато складніше щось продати — вони всі жили з тебе виймуть, доки щось придбають. Але ж з ними хоч поговорити можна, вони цікавляться, читають інформацію в інтернеті, відвідують мистецькі заходи. Так, вони не надто заможні, аби купувати щось дуже вартісне, але маю надію, що за кілька років вони матимуть більше можливості.
– А хто з політиків був вашим клієнтом?
– Прізвищ назвати не можу, бо це принцип: жоден з антикварів не назве вам імен політиків, окрім тих, які самі дозволяють себе називати.
Втім, у мене їх практично й не було. Ми досить непогано почувалися в період з 2006 до 2014 року, але ми не працювали з кланом Януковича. Намагалися сидіти тихіше трави, нижче води. Я знаю, що ті антиквари, які працювали з ними, дуже розбагатіли.
Вже тоді ми захопилися проведенням фестивалів, певними організаційними ідеями, — зокрема, створенням культурного осередку. І зараз мене це більше цікавить.
Один із наших принципів — самоокупність. Ми не працюємо з Міністерством культури, нам ні від кого не потрібна допомога. Це таке собі утриманство, мовляв, культурі треба допомагати, її спонсорувати… Це не зовсім правда: культурі треба не заважати.
"Дукату" вдалося вийти в плюс шляхом самоокупності. А отже, культура може нормально функціонувати і розвиватися. Ми розробляємо методологію розвитку культури саме на самоокупних засадах, а не за спонсорські гроші.
– Серед політиків є щирі цінителі мистецтва? Чи переважно вони орієнтуються на "пшонка стайл": аби подорожче і пояскравіше?
– Я був у хонці Януковича в перші дні після його втечі, мене запросили в склад якоїсь комісії. Та все найкраще звідти вивезли. Хоча в Януковича всі подарунки були класні, йому боялися дарувати непотріб.
Втім, справжні цінителі в нас є. Я особисто знаю колекціонерів православної ікони, класичного живопису тощо.
Я навіть сказав би, що колекціонування змінює людей на краще. Спостерігаю за різними людьми протягом 5-8 років і бачу, що мистецтво робить їх добрішими, гуманнішими. Мистецтво лікує — це я можу заявити з повною відповідальністю.
– Але ж колекціонування — це хобі небідних людей…
– Для того, щоб збирати мистецтво, не обов'язково бути дуже багатим. Ми зараз починаємо програму "Молоді колекціонери". От, наприклад, щойно в нас пройшла виставка фоторобіт Олега Соснова. У нього немає багато грошей — лише зарплатня менеджера в культурній інституції. Але в його колекції понад 200 робіт сучасних художників і графіків: щось він купував, щось дарували.
Можна збирати все, що завгодно. Недорогі речі за кілька десятків років можуть виявитися суперцінними — ми багато разів мали змогу пересвідчитися в цьому. Тому я вважаю колекціонування дуже корисною справою, що допомагає людям і суспільству навколо.
– Який найекзотичніший предмет мистецтва у вас купували?
– На початку 90-х у мене в продажу був золотий телефон. Він виглядав як радіотелефон, повністю з золота, і на ньому було вигравірувано: "Киту бизнеса от Кировоградской братвы".
– Скільки грошей готові викласти політики за мистецтво?
– По-різному. Бувають політики без грошей, і вони жмуться, торгуються за кожну копійку. А бувають такі, яким потрібен подарунок на 10 тисяч доларів. Все одно, що це буде, але воно має здивувати всіх.
– Чим можете пояснити тягу наших політиків і чиновників до пафосу та жлобства?
– Інфантилізмом. Соціум, як і індивідуум, проходить різні стадії розвитку: дитяча, юнацька і так далі. Тяга до якихось блискучих штучок властива середньовічному феодальному способу життя: "А в мене буде палац, справжні Медичі, дорогі машини…".
У мене були періоди, коли я немало заробляв, але не купував дорогої машини. Якщо до мене приходять гроші, я краще картини куплю. Тим паче, я знаю, що вони будуть тільки дорожчати, а машини — дешевшати.
– Вас кликали в політику?
– Мені посад давно ніхто ніяких не пропонує, бо я завжди відмовляюся. Я людина дуже неорганізована, незібрана. Готовий активно брати участь у житті суспільства, але йти на якісь виборні посади — ні.
– Я знаю, що ви противник мажоритарки й активно підтримуєте виборчу реформу.
– Як її можна не підтримувати? Це той механізм, який дозволить суспільству працювати більш повно і якісно. Однією з характеристик громадянського суспільства є вибірність, електоральність. Реформа, яка пропонується, – відкриті списки + пропорційність – дасть нам можливість уникнути підкупу на мажоритарних округах.
Ми вже два десятиліття спостерігаємо, як в Україні правляча сила протягує велику кількість депутатів за мажоритаркою, з яких половину скуповують. Саме так утворюється слухняна більшість. Віз і нині там.
Влада має віддзеркалювати ситуацію в суспільстві. А якщо такого немає, то утворюється дисгармонія, що призводить до ситуації, яка склалася перед Майданом.
У нас фактично зараз тільки народжується ліберальна демократія, бо раніше трималася феодальна стадія. Суспільство змінюється.
Я не є відвертим песимістом чи зрадофілом. Так, я не прихильник чинної влади, вважаю, що можна було краще, і взагалі – багато зі зробленого є злочинами. Хоча головне, що втримали країну. Та й це заслуга не влади – це заслуга народу.
Але нічого, поступово прорвемося.
