20 жовтня 2017, 17:34 — Дарина Рогачук
Середа, 11 вересня 2019, 10:00
Пилип Іллєнко очолював Державне агентство з питань кіно 5 років. Наприкінці серпня він несподівано подав у відставку, заявивши, що не хоче "перетворювати боротьбу за це крісло в трилер із елементами складно постановочного екшену".
Кар'єра Іллєнка дуже різноманітна – він був і юристом, і актором, і навіть як член "ВО Свобода" висувався у народні депутати. Однак найбільші його професійні досягнення пов'язані саме з Держкіно – за час менеджерства Іллєнка українська кіноіндустрія прокинулася з тривалої "сплячки".
Найкраще "кіноперемоги" демонструє статистика – з 2014 по 2019 роки у прокат вийшли 110 вітчизняних повнометражних фільмів, було знято 173 фільми (67 ігрових повнометражних, 24 ігрових короткометражних, 23 анімаційних, 56 неігрових і 3 літописні матеріали), а державне фінансування українського кінематографу збільшилось з 63,1 млн грн до 505,9 млн грн.
Звісно ж, за 5 років роботи Іллєнка у Держкіно не обійшлося і без критики, скандалів, звинувачень у корупції та кумівстві. Одним із найбільших стресів Іллєнка на посаді стала заборона серіалу "Свати", через який, і не тільки, у Держкіно почався конфлікт із телеканалом 1+1.
Цілком імовірно, що саме прихід менеджменту "плюсів" у владу міг стати однією з причин того, що Іллєнко пішов за власним бажанням. Так би мовити, щоб перестрахуватися.
Ми зустрілися з Іллєнком через кілька тижнів після звільнення, щоб поговорити про те, що вдалося, а що ні за часів його керування Держкіном, про якість українських фільмів та участь в них екс-міністра культури Євгена Нищука, харасмент в кіноіндустрії та відносини з Володимиром Зеленським.
Я був готовий до звільнення в будь-який момент
– Чому ви пішли з посади голови Держкіно?
– По-перше, я дійсно вважаю, що виконав свою місію. Я прийшов керувати Держкіно в період повного колапсу кіновиробництва і в надзвичайно складний час для країни – серпень 2014 року. На сьогоднішній день кіногалузь має найкращі показники за весь період незалежності. Як кризовий менеджер я думаю, що вивів галузь на етап сталого розвитку.
По-друге, я очевидно не є членом нової владної команди і не сильно хотів ним ставати.
– А переговори велися?
– Ні, ніяких меседжів я з цього приводу не отримував, ні з ким не спілкувався на цю тему. Третя причина – у мене є достатньо багато проектів, ідей, якими я не міг займатися як державний службовець. Це було би не зовсім коректно, а по-друге, на це фізично не було часу, на якісь творчі речі. Хотілося б і в цьому себе спробувати.
І четверте – це небажання брати участь в якійсь боротьбі за крісло. Мені ці процеси ніколи не були цікаві і взагалі це не моє амплуа цим займатися.
– У відеозверненні ви сказали: "Не хочу перетворювати боротьбу за це крісло на трилер із елементами складно постановочного екшену". Були якісь посили, що буде цей трилер?
– Формально, посада голови Держкіно є звичайною посадою держслужбовця – я не мав якогось контракту з конкретними термінами роботи. Тому звільнити мене так само складно, як і будь-яку людину, за кодексом законів про працю – тільки якщо я не запойний алкоголік, який не приходить на роботу.
Для цього, очевидно, тим би, хто бажав мене звільнити, треба було б робити якісь складні і багатоходові комбінації, а найпростіша з них – ліквідація самого органу. Це в історії України регулярно відбувалося, коли не можна людину звільнити, а можна переформатувати чи ліквідувати посаду, це легко робиться. Тому я не хотів давати приводи навіть для такого ходу думок.
– Тобто ви вирішили перестрахуватися?
– Я достатньо давно в українській реальності займаюся якимись речами, пов'язаними з владою, з політикою, з державним управлінням. Тому не треба, щоб хтось мені про це сказав, цей пазл можу скласти самостійно.
Я знаю, як люди можуть мислити і, відповідно, я не себе підстраховував у даному випадку. Мене цікавить доля того, що я зробив. Без того, що буде існувати центральний орган виконавчої влади, який буде опікуватися галуззю кінематографу, розвиток неможливий. Так говорити мені дає знання історії українського кіно. Коли Держкіно було самостійною структурою, кіно розвивалося – інтенсивно, менш інтенсивно, але був розвиток, незалежно від того, за якої влади це було. А коли ліквідовувався цей орган і перетворювався на якийсь департамент чи дирекцію в рамках Міністерства культури, наприклад, то розвиток одразу уповільнювався і наступали темні часи.
До того ж, будь-якій галузі потрібен, в хорошому сенсі слова, певний лобізм на високому рівні. І посада голови Держкіно дає для цього можливості.
Повірте мені, якщо ви директор департаменту в Мінкульті і якщо ви голова Держкіно – це дві великі різниці, з точки зору комунікацій і публічності. Голові Держкіно, щоб зустрітися, наприклад, з віце-прем'єр-міністром, треба просто подзвонити йому в приймальню і дізнатися, коли ти можеш підійти. Директору департаменту Міністерства взагалі навряд чи можливо так зробити, бо між ними є купа посадових сходинок, які треба пройти.
Це певна можливість і публічно впливати на ситуацію в галузі. Ми за ці 5 років продемонстрували, що державний орган має бути публічним і в тому числі брати участь в якихось публічних дискусіях.
– Як вам взагалі вдалося 5 років протриматися на цій посаді?
– Я вам чесно скажу, що, коли йшов у Держкіно, мені найближчі друзі і родина казали: "Нащо ти це робиш? Зараз повний провал – тебе призначать, а через 2-3 місяці звільнять, і весь провал в подальшій історії українського кіно буде зв'язаний з твоїм ім'ям. На тебе повісять всі проблеми і всі поразки".
Я все-таки пішов працювати, але був впевнений, що це скінчиться через 3 місяці. Ці думки посилилися, коли ВО "Свобода" не пройшла у 2014 році в парламенті, а саме "Свобода" мою кандидатуру і висувала як учасник, на той час, правлячої коаліції. І, відповідно, я та всі інші були впевнені, що мене звільнять. Але не звільнили, залишили, і я пропрацював стільки часу. Для України це своєрідний рекорд.
– Були моменти, коли під вами "хиталося крісло"?
– Воно постійно хиталося. Загалом я ніколи не мав довгострокових планів, планував свою особисту ділову активність на місяць-два максимум. Тому мені і легко було піти психологічно, бо постійно не був впевнений скільки ще буду працювати. Я був готовий до звільнення в будь-який момент.
Коли виходив з кабінету, навіть просто пообідати, я був готовий до того, що, можливо, так складеться, що мені не треба буде туди повертатися.
– Коли найгостріші моменти були?
– Під час змін урядів, це логічно, і під час якихось зовнішніх факторів, як інформаційні потужні кампанії у виконанні великих медіа груп.
– Більше тиску йшло з боку влади чи з боку приватних гравців медіа ринку?
– Якщо ми говоримо про публічний медіа тиск, то йшлося про саме ці кампанії, які носили явно замовний характер.
Щодо саме влади, то прямого тиску не відчувалося, але було таке ставлення… Знаєте, я себе постійно відчував, як…. десь я прочитав в Інтернеті, писали з негативною конотацією, але мені це сподобалося: "останній "свободівець" у владі". Хоч я і не давав підстав, насправді, але я так розумію, що попередня влада не сприймала мене до кінця як "свого" і так трішки не те, щоб відштовхувала, але дивилися так, із якимось… (демонструє відсторонення – УП).
Ну, я говорю не про конкретних людей у владі, а скоріше про систему. Ця система не сприймала мене як "свого".
– Можете назвати якісь конкретні приклади, коли система заважала?
– Ну, от мені досі до кінця незрозуміла причина, чому в кінці 2017 року, коли було збільшено фінансування на кіно, додаткові півмільярда гривень відправили не на розпорядження Держкіно, а в розпорядження Міністерства культури, яке було до цього інституційно і з точки зору наявних нормативних актів просто не готове. Цим було створено величезну кількість проблем для самого Мінкульту і для галузі в цілому, це не було ефективним рішенням.
Але воно було прийнято, і в мене є підозра, що це через те, що мене не до кінця сприймали як "свого".
На офіційних якихось заходах мені ніколи не було цього продемонстровано у вигляді якогось там демаршу. Це було в якихось речах, які невловимі. Десь хтось підколов, десь хтось підморгнув, пожартував. Якщо говоримо про те, коли мені це прямо ставало зрозуміло. Або в таких от рішеннях, які абсолютно нераціональні.
Якщо ви не довіряєте мені як керівнику, то ставте питання про мою невідповідність займаній посаді. Якщо ви мені як професіоналу довіряєте, то чому ухвалюєте такі рішення?
– Після звільнення з Міністерства фінансів, Олександр Данилюк розповідав про тиск та погрози, які надходили йому за те, що пручався "системі". У вас були подібні "розмови"?
– Держкіно це не та сфера, тут все трішки по-іншому. Мені взагалі ніяких погроз не було від представників влади. Навпаки, з багатьма високопосадовцями у мене персонально склалися дуже гарні людські і робочі стосунки.
Коли я йшов, то разом із нашими юристами порахував скільки проектів нормативних актів ми розробили і скільки з них було ухвалено. Так от ухвалено було третину. Ми взагалі як Держкіно не маємо права ніяких навіть регуляторних актів приймати. Ми не формуємо політику з точки зору законодавства, а реалізуємо її. Так склалося просто завдяки нашій активній життєвій позиції.
З депутатами в принципі ніколи не буває просто
– Якими досягненнями на посаді голови Держкіно ви пишаєтеся?
– Це відновлення і виведення виробництва фільмів на найкращий рівень по якості і кількості. Це повернення цих фільмів до українського глядача через кінотеатри. Друге – це очищення телеінформаційного простору від російських серіалів, які містять пропаганду, ми почали це робити задовго до ухвалення відповідного закону Верховною Радою. І, власне кажучи, ухвалення закону це вже було унормування того, що по факту вже відбувалося.
Найбільшим досягнення є те, що у 2014-2015 роках нам вдалося об'єднати кіноспільноту, яка завжди була роз'єднана по поколінням, якимось кланам, по професійному досвіду тощо. Ми об'єднали зусилля і здобули суттєве фінансування – нам вдалося пролобіювати закон про державну підтримку кінематографії, хоч і дуже компромісний, але від того він не перестав бути прогресивним.
– Що не вдалося?
– Пролобіювати запуск кеш-рібейтів – часткового повернення витрат кіновиробникам, що знімають Україні. Але це не в рамках компетенції Держкіно. Також не до кінця вдалося завершити нормативно-правову реформу, але, знову ж таки, це не нам не вдалося, це ми разом із кіногалуззю не змогли до кінця пролобіювати.
Частково це було зроблено, був прийнятий один закон, зміни в Податковий, Митний кодекс. В Бюджетний кодекс зміни не були внесені і через це система підтримки, дизайн якої ми в цьому законі зробили, працює не до кінця. Верховна Рада не проголосувала за це.
– Важко було працювати з депутатами?
– Залежить від скликання, від періоду роботи. З депутатами в принципі ніколи не буває просто. Але більш ефективним був короткий період, коли віце-спікером був Руслан Кошулинський і "Свобода" мала фракцію в парламенті. Це інституційно спрощувало роботу, адже пан Кошулинський був постійно на зв'язку і відповідав на телефонні дзвінки і, відповідно, ми могли координувати якісь дії. Але це було дуже коротко і тоді були дуже буремні часи.
Пізніше по-різному. Так чи інакше, в парламенті була певна кількість народних депутатів, які завжди підтримували наші ініціативи і намагалися їх пролобіювати. Іноді їм вдавалося.
– Хто це був?
– Очевидно, що найбільш ефективно в мене відбувалася співпраця з моїм братом Андрієм Іллєнком. Крім нього ще були чотири "свободівці", я їх найкраще знав, і з ними була найлегша комунікація.
Була у нас доволі ефективна співпраця з Миколою Княжицьким. І ще був десяток депутатів, це і члени комітету по культурі й духовності, і члени комітету зі свободи слова, з якими ми взаємодіяли.
– Чому депутати не надто "вболівали" за кінозаконодавство – не було "свого інтересу" чи це просто недбалість?
– Не було такого, щоб хтось був прям категорично проти. Але візьмемо за приклад їхнє останнє голосування за членство України в "ЄВРІМАЖі" – це єропейський фонд в рамках Ради Європи з підтримки міжнародних кінопроектів. Якщо б Україна туди вступила, то отримала б додаткове джерело фінансування фільмів – цей фонд фінансово на рік складає 26 млн євро.
На рівні виконавчої влади ми все зробили для приєднання, ми наблизилися туди так, як ніколи раніше. Але у Верховній Раді просто не знайшлося достатньої кількості голосів, бо всі в буфеті, для них це взагалі неважливо, мабуть. Тому багато в чому це халатність.
Був момент, коли у нашому законі "Про державну підтримку кінематографії" на рівні проекту були вказані норми про ефективні механізми захисту авторського права в Інтернеті. Тоді почався реальний спротив з боку лобістських структур, які формально представляли інтереси нібито Інтернету, ІТ, телекомунікаційної індустрії. Але по факту це були лобісти аудіовізуальних піратів, які не зацікавлені в тому, щоб споживачі платили за контент, а платили тільки за послуги доступу до контенту. І це лоббі було достатньо потужним, щоб на якийсь час взагалі заблокувати рух законопроекту, поки з ними не було досягнуто компромісу, який фактично кастрував ці норми і вони досі не запрацювали по факту.
Нам точно треба розкривати тему еротики в кінематографі
– Як зросла кількість українських фільмів з 2014 року?
– Це подвійний показник. З одного боку, є показник, скільки було прем'єр, з іншого – скільки було вироблено фільмів. Бо часто "вироблено" і прем'єра можуть бути розведені в часі, тому ми ведемо чітку статистику і того, й іншого.
Я можу по пам'яті сказати, що у 2015 році було завершено виробництво трьох повнометражних фільмів за підтримки Держкіно, а минулого року – 26. Тобто за три роки зростання майже в дев'ять разів.
– Кількість завжди означала якість, як гадаєте?
– Немає жодної індустрії в світі, де була б рівномірна якість. Я завжди наводжу такий приклад – студія Довженка в кращі часи виробляла десь 20-25 повних метрів на рік. У 1964 році був створений фільм "Тіні забутих предків", а які ще 24 фільми були створені в тому році? А перед тим, а наступного року?
Так само, якщо ми перерахуємо шедеври світового масштабу українського кіно другої половини ХХ століття, то у нас вийде фільмів 20. До речі, в титрах значної частини цих фільмів стоїть прізвище Іллєнко.
Якщо ж ми подивимося на польську кіноіндустрію, так само буде. Якщо на французьку, то, може, в них буде 30. Це все говорить про те, що для того, щоб був шедевр, має бути індустріальний процес. Тобто має вироблятися багато фільмів і має бути певна така піраміда – є прохідні фільми, є краще, краще, і на верхівці стоїть шедевр. І ніколи немає такого прикладу в світі, щоб якась індустрія продукувала тільки шедеври. Наприклад, знімала один фільм на рік і він обов'язково ставав шедевром.
Для того, щоб Параджанов зняв "Тіні забутих предків", вся знімальна група мала бути суперпрофі. Це значить, що вони всі мали відповідну освіту і практику, працювали з сучасним на той момент обладнанням і були фахівцями. А це приходить з досвіду, з того як вони працюють.
– Саме тому в сучасному українському кіно поки немає шедеврів?
– У кіно незалежного періоду є шедеври. Я можу назвати п'ятірку фільмів, які вважаю шедеврами і з 20 мінімум фільмів, які вважаю видатними. За часів незалежності творили такі люди як Юрій Іллєнко, Кіра Муратова...
– Я маю на увазі останні п'ять років.
– Давайте візьмемо 2011 рік, коли було створене Держкіно. Я думаю, що фільми Мирослава Слабошпицького, Сергія Лозниці, Валентина Васиновича, Романа Бондарчука та деяких інших, якщо ми говоримо про авторське ігрове кіно, вони заслуговують найвищої оцінки.
– Можете назвати фільми за останні 5 років, які стали для вас улюбленими, особливими?
– Я завжди уникаю відповіді на це запитання. В мене такого шорт-листа немає, по-перше, а по-друге, я зараз когось назву, а всі інші мене проклянуть – кінематографісти це ж легко ранимі люди. Тому якщо дам відповідь на це питання, яка б відповідь не була, то здобуду 5 друзів, а решта перейде в статус ворогів.
– Існує думка, що сучасне українське кіно, зокрема історичне, – надто героїчне, аж з таким собі "радянським присмаком". Як ставитеся до такої критики?
– Ви маєте на увазі "Крути" чи "Щоденник Симона Петлюри", напевно? По-перше, я не можу з цим твердженням повністю погодитися. Але ж є й інші жанри в нас, не тільки історичний фільм.
Я думаю, що деякі люди по-радянськи пишуть у Фейсбуці. Вони подивилися два-три фільми і роблять висновок. Хай би пішли на "Стрімголов" Марії Степанської чи "Донбас" Сергія Лозниці і багато інших. Вибір є. А комедій скільки назнімали? Де там патріотизм радянського типу?
Я вважаю взагалі всі наші фільми патріотичними, бо вони формують український культурний контекст. Ми, наприклад, всі – і я теж грішний – жартуємо цитатами з радянських кінофільмів Гайдая, Рязанова і так далі. Я не маю нічого поганого сказати про ці фільми і про цих режисерів, але це кіно країни, якої вже давно нема і якому вже мінімум 40 років. А ми, жартуючи цими цитатами, досі повертаємо себе в той культурний контекст. В тому числі тому, що за багато років незалежності ніхто навіть не думав про те, що треба створювати власні комедії, які запустять такі ж меми.
А ми почали це робити. Деякі з цих жартів пішли в народ, як в "Сторожовій заставі" про "стріла в лоб, так стріла в лоб". Цей жарт, який обіграв відомий виступ Арсенія Яценюка на Майдані, дуже "зайшов" аудиторії і вийшов за межі фільму.
– У фільмах, до речі, часто можна побачити Євгена Нищука, вже екс-міністра культури...
– За час мого керівництва Держкіно профінансувало виробництво 73 повнометражних фільмів і він, здається, тільки в кількох із них знімався.
У "Щоденнику Симона Петлюри" Нищук зіграв Володимира Винниченка, у "Крутах" у нього була роль другого плану. Була епізодична роль у "Кіборгах" і роль другого плану у фільмі, який ще не вийшов, про різдвяну казку. Це чотири фільми.
Кастингами ми не займаємося, як він попадав на ці ролі – це поза межами нашого контролю і я про це нічого не знаю. Я не перевіряв і не цікавився, чи оплачували йому цю роботу, чи ні. У нас є НАЗК, і вони це все перевіряють, нащо мені перебирати їхні функції? Тому не так вже й часто він грав.
Я про участь Нищука дізнавався іноді на перегляді вже фільму. Не дзвонив мені Нищук і не казав: "Пилипе, хочу знятися в кіно, поспілкуйся з продюсерами".
– В українській кіноіндустрії є "харасмент"?
– У нас були різного роду скандали в кіно – щодо того, де міністр знімається той чи інший, бо Нищук не перший міністр, який знімається в кіно, скандали з грошима, звичайно, скандали з проведенням конкурсу, з цензурою, забороною, чи вирізали сцену з Медведчуком у фільмі про Василя Стуса… Але у нас жодного разу не було секс-скандалу в кіноіндустрії. Харві Вайнштейна свого в нас нема.
Але взагалі я вважаю, що для того, щоб ми стали повноцінною кіноіндустрією, нам точно треба розкривати тему еротики в кінематографі. Я взагалі часто критикую наших кінематографістів за брак еротики в тих же історичних драмах. Ми ж знімаємо кіно про людей? Чому тоді цей момент упускаємо? Якщо вводимо любовну лінію, то там обов'язково має це бути. А у нас максимум сцена в ліжку, жіночі груди обережно закриті ковдрою і так далі.
Іноді це виправдовується тим, що продюсери хочуть зберегти можливість відвідувати це кіно для дитячої аудиторії, але чомусь в плані стрілянини, боїв вони себе не обмежують.
– А як щодо традиційного для України кумівства? Це є в нашому кіно?
– Ви знаєте, мій батько знімав своїх дружин у своїх фільмах в головних ролях. І мою маму Людмилу Єфименко, і колишню дружину Ларису Кадочнікову. І коли йому закидали, мовляв, навіщо ви знімаєте свою дружину, він казав: "А що, я маю вашу жінку знімати, а не свою?".
Це творчість і це нормально. В усі часи майстри часто передавали свої вміння своїм дітям у спадщину – і таких прикладів безліч. Ніхто ж не говорить про кумівство, тому що там… актор Ніколас Кейдж, наприклад, племінник режисера Френсіса Копполи. Чи Софія Коппола – взагалі його донька. Чи що дружина Копполи працювала на деяких його проектах, що в цьому поганого? Це нормально, це сімейна справа і люди займаються творчістю.
Є певні вимоги закону, вони всі дотримані. А режисер сам вирішує, кого і як йому знімати. Ну, давайте ми будемо кожне творче рішення режисера проводити через "Prozorro". Вказувати режисеру, кого брати на роль – це цензура, а цензура заборонена у нас Конституцією, це втручання в творчість. Режисер вибирає того, хто, на його думку, може найкраще втілити задум. І далі глядач дає цьому оцінку.
Я сказав Зеленському: "Якщо Вас оберуть президентом, то ми не зможемо більше фінансувати Ваші фільми"
– Ви фактично змінили правила гри на українському кіноринку. Чимало ворогів нажили?
– Я думаю, це ті люди, де стосувалося якраз не розподілу коштів, а видачі прокатних посвідчень. І це ті люди, які намагалися весь цей час використовувати державного регулятора як інструмент боротьби на ринку з власними конкурентами. У тому числі вони вчиняли публічний тиск.
– Маєте на увазі конфлікт 1+1 та Держкіно?
– Фактично так, це вони робили ці кампанії. Крім того, що це ЗМІ – це структура, яка працює на ринку, який частково регулюється Держкіно. І показники їхнього бізнесу дуже сильно залежать від того, що паралельно транслюється на інших телеканалах, що перетинаються з їхньою аудиторією.
Тому, звичайно, коли вони втрачали лідерські позиції на ринку, все почалося. Це чітко співпало з тим, як змінився лідер телевізійного ринку, і почалася інформаційна кампанія. Нас звинувачували в тому, що ми нібито підіграємо одному з гравців. Хоча ми спеціально порахували кількість заборонених продуктів у прокаті в обидвох телеканалів, так їх майже порівну. Конкурентам 1+1 ми навіть більше заборонили продукту.
– Найбільший скандал викликала заборона серіалу "Свати". В чому взагалі феномен "Сватів", на вашу думку?
– Я "Свати" не дивився. І не можу пояснити вам феномен популярності цього серіалу. В принципі, як предмет дослідження мені цей серіал не надто цікавий.
– Чому за нього велася така боротьба?
– Тому що це не тільки серіал. Його виробництво це дуже вигідний бізнес, який приносить значні кошти. Звичайно, за це буде йти боротьба. Лише уявіть собі, хтось заробляє серйозні гроші, і от він перестає їх заробляти – звичайно ж, це нікому не сподобається. Плюс це стало для когось справою принципу, очевидно. Ну, як для когось. Відомо, для кого.
– Для кого?
– З чого почалися відеозвернення від Володимира Зеленського? Пам'ятаєте, він записав звернення з трьома наперстками, звинувачуючи в тому, що безпідставно заборонили "Свати". Потім ще звернення були.
– Також був конфлікт із Володимиром Зеленським у 2016 році, коли він заявив, що знімає проекти "Кварталу 95" з конкурсу Держкіно.
– У мене особисто із Зеленським конфліктів не було. Там був скандал, не пов'язаний із Держкіно.
Тоді до самих проектів ніяких претензій не було, вони отримали дуже хороші оцінки. А перед другим туром пітчингу вийшов запис виступу Зеленського в Юрмалі – на якомусь концерті він пожартував про Україну як про актрису з "німецьких фільмів". Медіа звернули увагу, що в цей самий момент Зеленський просить гроші в цієї самої "актриси" на свої проекти. Так це було подано, принаймні.
Саме Держкіно ніяк у цьому скандалі не брало участь, ми навіть не коментували. У будь-якому випадку ми діяли би відповідно до рішення експертної ради, яка на той момент оцінювала проекти. Але треба віддати належне пану Володимиру, він повівся достойно – особисто прийшов і сказав, що знімає свої проекти з конкурсу. За це я до нього підійшов, потиснув руку і подякував.
– Які у вас зараз відносини із Зеленським?
– Ми з ним знайомі лише в рамках професійної діяльності. У нас не так багато контактів було, але вони завжди були нормальні, в межах того, що передбачає ділова етика.
Крайній раз ми спілкувалися на прес-конференції під час прем'єри його фільму "Я, ти, він, вона", який був підтриманий Держкіно, і сказали один одному багато хороших речей.
До речі, я цього ще жодному журналісту не розповідав. У листопаді минулого року була так звана "здача фільму", коли продюсери показували вже готове кіно експертній комісії і представникам Держкіно. Тоді Володимир Зеленський особисто прийшов представити фільм разом зі своєю командою, сказав вступне слово і також разом з нами залишився у залі дивитися кіно, хоча, очевидно, вже його бачив.
І вже перед тим, як світло вимикали, я йому сказав: "Пане Володимире, якщо вас оберуть президентом, то ми ж не зможемо більше фінансувати ваші фільми". Він: "Як же ж так?". А я йому: "Ну, це ж буде конфлікт інтересів. Законодавство забороняє нам це робити". Зеленський відповів: "Ну, добре, тоді, якщо мене оберуть президентом, я буду вас фінансувати", очевидно, маючи на увазі українську кіноіндустрію. Тому я сподіваюся, що він виконає свою обіцянку.
– У нас вже нова Верховна Рада. Та й взагалі до влади зараз прийшло багато медіаменджерів. Які очікування від них?
– Я б хотів, щоб у галузі кіно вони все-таки завершили процеси, пов'язані з реформою: ухвалили зміни до Бюджетного кодексу, запустили кеш-рібейти, затвердили достойне фінансування галузі, проголосували за приєднання України до "Єврімажу" і ратифікували угоду про спільне виробництво з Канадою.
Якщо вони це зроблять, то для кіноіндустрії запам'ятаються як позитивне скликання Верховної Ради, можливо, одне з тих, що найбільше підтримало кіно.
А взагалі, я не знаю що від них очікувати, тому що вони не дають підстав робити прогнози… Дуже сподіваюся, що наявність більшості не буде штовхати на порушення регламенту і інших законів, тому що всі ці процедури якраз і були написані для такої ситуації, коли в когось є воля, але, все-таки, треба дотриматися прозорої публічної процедури і дати можливість і опозиції, і суспільству вивчити і відреагувати на дії влади.
– Які у вас подальші плани?
– Я хочу відпочити. А потім буду працювати в галузі кіно. Поки я ще не готовий сказати, як і чим саме буду займатися... у мене багато проектів, ідей, я не позбавлений творчих амбіцій.
– А як щодо політичних планів?
– Зарікатися не можна, але я думаю, що політики в моєму житті вже було достатньо. До того ж, там є інший Іллєнко, який має більше перспектив. Буду йому допомагати.
