Лебідь і щука: європейський досвід конфліктів президента й уряду

Ігор Мошенець
Середа, 15 травня 2019, 12:53
Лєх Качинський (зліва) та Дональд Туск (справа)

Результати президентських виборів – це лише початок.

Інтонація цього речення, немов довільна кома у фразі "Стратити не можна помилувати", може бути і оптимістичною, як початок обіцяної епохи без бідності, так і песимістичною, знаменуючи новий раунд жорсткої політичної боротьби.

Наскільки вдало вдасться президентові Зеленському співпрацювати з прем'єром Гройсманом? Чи вдасться новій політичній силі президента очолити коаліцію у майбутньому парламенті?

Під знаком відповідей на ці та низку інших запитань проходитиме новий політичний сезон.

Конфлікти між різними гілками влади можуть бути достатньо згубними як для подальшого просування реформ в Україні, так і для нашої позиції на зовнішньополітичній арені.

Саме тому ми згадаємо, як відбувалися подібні протистояння між президентом та урядом з парламентом та як вдавалося їх долати у європейських парламентсько-президентських республіках за останні двадцять років.

У фокус нашої уваги потрапили Франція, Польща та Румунія. Розмежування повноважень між головними посадовцями в цих країнах може відрізнятися від українського контексту, адже важко знайти дві країни з повністю однаковими Конституціями.

Франція: жіночі квоти і сепаратизм

Франція – базова модель напівпрезидентської системи, яка діє в цій країні з 1958 року і передбачає паралельне існування президента з реальними повноваженнями та уряду, що формується на основі коаліції у парламенті.

За понад шістдесят років існування напівпрезидентської системи у Франції  було декілька періодів "співжиття" президента і прем'єр-міністра з різних партій. Останній з них тривав із 1997 по 2002 рік.

Почалося все з того, що президент Жак Ширак призначив позачергові парламентські вибори, очікуючи легкої перемоги своєї партії, голлістів, та посилення позицій дружнього до себе уряду. Однак Ширак помилився – до влади прийшла коаліція п'яти лівих партій на чолі з соціалістом Ліонелем Жоспеном, який два роки до того якраз і програв Шираку в другому турі.

 

Ліонель Жоспен (зліва) і Жак Ширак (справа)

Фактично, основні важелі впливу на внутрішню політику зосередились в руках прем'єра. Якихось непримиренних ідеологічних розбіжностей між політиками не було: правоцентрист Ширак став президентом з гаслами послаблення "соціальних розривів", а лівоцентристу Жоспену задля фінансування обіцяних щедрих соціальних програм довелось проводити масову приватизацію державних підприємств. Франція безболісно виконала свою роль у створенні у 1999-му році Європейського монетарного союзу, що передбачав впровадження євро кілька років по тому.  

Саме союз Ширака та Жоспена в однозначній підтримці щодо жіночих квот у переліку висуванців на парламентських виборах дозволив провести відповідні зміни до Конституції. Сенат двічі відхиляв цей законопроект, однак консолідована позиція двох перших осіб держави та паралельна робота уряду над законопроектом про нові правила виборів сенаторів  змусили у підсумку останніх зайняти більш примирливу позицію.

Однак між політиками траплятись і протистояння. Ініціативність Жоспена незадовго до виборів змусила Ширака неохоче підтримати проведення референдуму щодо скорочення з наступних виборів президентського терміну із 7 до 5 років, що і відбулося (між іншим, саме після цієї синхронізації термінів випадки "співжиття" поки не траплялися).

Сатисфакцією для президента стало блокування ініціатив прем'єра щодо врегулювання проблеми сепаратизму на острові Корсика. Із середини 70-их років на Корсиці відбувались перманентні теракти, організовані прибічниками місцевого націоналістичного руху.

Кульмінацією протистояння стало вбивство префекта острова. Уряд Жоспена розпочав переговори з представниками різних груп впливу на Корсиці і погодився на поступки: обов'язкове вивчення корсиканської мови в школах, певну адміністративну автономію та привілеї у сплаті деяких податків.

Локальний успіх корсиканців надихнув інших – низка регіонів та заморських територій заявили про початок боротьби за свої права. Одначе рішення консультативної Державної ради поставило під сумнів конституційність низки ключових положень законопроекту.

Скориставшись своїм конституційним правом головувати на засіданні уряду, Ширак зняв попередній розгляд законопроекту із засідання уряду ( у Франції урядові законопроекти перед внесенням в парламент мають спершу розглянутись на засіданні Ради міністрів). У підсумку законодавча пропозиція таки потрапила до парламенту, однак у верхній палаті, де перебувала голлістська більшість, ключові суперечливі положення законопроекту прибрали.

Попри обмежений вплив на внутрішню політику країни, на виборах 2002 року Ширак знову тріумфував: велика кількість кандидатів розмила базовий електорат лівих, і у другий тур разом із Шираком пройшов більш зручний для нього праворадикальний опонент.  

Польща: у сузір'ї близнят

Подібна ситуація була і в Польщі – 2000-і роки пройшли під знаком протистояння братів-близнюків Лєха та Ярослава Качинських із консервативної партії "Право та справедливість" з лідером більш ліберальної "Громадянської платформи" Дональдом Туском.

В 2005 році ПіС здобув дещо несподівану, з огляду на попередні опитування, перемогу на парламентських виборах. Схожим чином Лєх Качинський переміг Туска на президентських виборах.

Однак не пройшло і двох років, як усім партіям довелось іти на позачергові вибори, на яких партії Туска вдалось перемогти і сформувати уряд. Таким чином, один із братів Качинських був головою держави, а інший – протистояв уряду Туска, очолюючи парламентську опозицію.

 
Дональд Туск (зліва) та Лєх Качинський (справа)

Погляди політиків часто були розбіжними – Туск назагал був більш поміркованим щодо зовнішньої політики, прагнучи не конфліктувати ані з високопосадовцями ЄС, ані з Росією.

Однією зі своїх основних цілей новий прем'єр-міністр зазначав перехід країни від злотого на євро до 2012-го року, про що була прийнята відповідна дорожня карта в 2008-му році. Лєх Качинський називав таку ідею "незрілою" та "нереалістичною" (цей план у підсумку так і не вдалось реалізувати, і Польща досі зберігає власну валюту). Схожим чином президент опонував запропонованому урядом проекту поглиблення децентралізації країни.

Найбільше конфліктність проявилась саме у дипломатичних питаннях. У 2008-му році трапилась навіть досить курйозна ситуація: Качинському відмовили у праві скористатись спецлітаком, щоб взяти участь у саміті ЄС. Вже на зустрічі наступного місяця Туск, аби знову не виносити сміття з хати і не демонструвати розкол у владних ешелонах країни, погодився поступитись своїм місцем президентові на переговорах з європейцями.

Того ж таки 2008-го року сталася інша проблемна ситуація. Тоді саме завершилась війна на Кавказі між Росією та Грузією. Качинський підписав разом із президентом Литви звернення до ЄС з вимогою припинити співробітництво з Росією як реакцію на її агресію в Грузії. Міністр закордонних справ Радослав Сікорський, член "Громадянської платформи", дізнався про це зі ЗМІ вже після оголошення заяви.

Сумарно Туск співпрацював 3 роки із президентом Лєхом Качинським аж до трагічної загибелі останнього в авіакатастрофі під Смоленськом.

Румунія: двічі сухим із води

Траян Басеску, колишній президент Румунії в 2004-2014 роках, є автором унікального досягнення у світовій історії: політик на своїй посаді "пережив" аж два імпічменти, в 2007-му та 2012-му роках.

Справа в тім, що, згідно з румунським законодавством, імпічмент оголошує президенту парламент, однак він повинен пройти затвердження загальнонаціонального референдуму, причому більшою кількістю від зареєстрованих виборців, незалежно від їхньої явки.

Траян Басеску (зліва) та Келін Попеску-Терічану (справа)
Траян Басеску (зліва) та Келін Попеску-Терічану (справа)

Обидва рази імпічменти були зумовлені конфліктом із прем'єр-міністром і, як наслідок, із більшістю в парламенті. Першого разу антагоністом Басеску був Келін Попеску-Торічану. Політики були союзниками: в 2004 році парламентські та президентські вибори відбувались одночасно, і за їхніми підсумками Басеску став президентом, а його партія увійшла до коаліції, що забезпечила прем'єрство Попеску-Торічану.  

Утім, після спільної перемоги стосунки двох політиків почали псуватися. Причиною численних конфліктів стали як державні питання (виведення румунських військ з Іраку), так і суто політичні (конкуренція за призначення своїх людей на різні державні посади).

У підсумку парламент оголосив президенту імпічмент. Формальною підставою для цього були висновки спеціальної слідчої комісії, яка звинувачувала президента Румунії у втручанні в діяльність прокуратури та прослуховуванні політичних опонентів. Однак на референдумі суперники Басеску зазнали нищівної поразки – 75% проголосували проти його відсторонення від влади.

Другий імпічмент теж відбувся на хвилі конфлікту між головою держави та очільником уряду.

Цього разу суперником став соціал-демократ Віктор Понта. Подібно до польської ситуації чотирма роками раніше, президент та прем'єр-міністр конфліктували з приводу того, хто буде очолювати національну делегацію на засіданні Європейської ради.

Закиди парламентської слідчої комісії були схожими на ті, що й 5 років до того. Басеску робив заяви, що початок процедури імпічменту проти нього – це "путч". На другому референдумі Басеску допомогли вже згадане вище правило про прийняття рішення більшістю від загальної кількості виборців – попри те, що майже 89% румунів, що дійшли до дільниць, проголосували за імпічмент, загальна явка у 46% допомогла президентові втриматись у своєму кріслі.

Важливість командної гри

Підсумовуючи, ми повинні усвідомити, що у демократичних країнах основою розвитку є не особистості, а правила і процедури. Перемога на виборах політичного новачка Володимира Зеленського може стати як викликом для ефективного функціонування держави, так і унікальною можливістю для впровадження змін.

Для того, щоб позитивний сценарій було реалізовано, різні державні інституції повинні демонструвати злагоджену командну роботу у вирішенні ключових проблемних ситуацій у державі, а не вирішувати "чий літак" (у президента Віктора Ющенка та прем'єра Юлії Тимошенко теж був схожий казус у 2008 році) і замість економічних стратегій обмірковувати плани усунення одне одного від влади.

Як показують приклади Франції, Польщі та Румунії, політична конкуренція різних сторін є неодмінним супутником усього процесу ведення державної політики. Однак і в такій ситуації можна досягати вагомих результатів, якщо короткострокові інтереси політичних гравців "переспрямовувати на благо" використовувати для покращення якості управління країною.

Першим тестом для нової української влади буде дилема Зеленського, чи розпустити парламент одразу, чи відмовитись від цієї ідеї, однак дати Раді можливість проголосувати новий Виборчий кодекс у другому читанні.

Обидва варіанти здатні принести потенційні політичні дивіденди новому президенту. Однак саме прийняття виборчої реформи та перехід до пропорційної системи з відкритими списками здатне стати більш вагомою перемогою президента Зеленського – цим кроком він не лише виконає свою передвиборчу обіцянку, але й продемонструє свої здібності переговірника і здатність досягати результату.

Будемо сподіватись, що співжиття представників різних політичних сил на вершині владного Олімпу України, незалежно від своєї тривалості, стане історією успіху, а не хрестоматійним прикладом лебедя, щуки та рака.

Фото: wiadomosci.dziennik.pl

Закінчити війну і подолати корупцію: чого чекає молодь на "Zaxidfest" від політиків?
Сергій Сівохо: У всій країні в нас жах коїться, але на Донбасі цей жах особливий
Суперсила монобільшості: на що здатні "слуги народу" у Верховній Раді?
Рада 9.0: за що проголосували українці
Усі публікації