Костянтин Батозський: "Політики ставляться до війни з Росією, як дев'ятикласниця до вагітності – воно само пройде"

У березні 2014-го Україна оговтувалася від втрат Революції Гідності та ставала на ноги після втечі найвищих чинів в державі. У цей час наш східний сусід Росія не оговтувався разом із нами і не співчував.

З кінця зими того року і на початку весни все гарячіше ставало в Криму, потім на сході України. Росія не просто підігрувала сепаратистським настроям у цих регіонах – її агентура фактично формувала основу цих настроїв.

16 березня Росія провела в Криму псевдореферендум. 6 квітня озброєні бойовики захопили будівлю СБУ у Луганську. Вже 7 квітня у сесійній залі будівлі Донецької ОДА сепаратисти проголосили "декларацію про суверенітет Донецької народної республіки".

Протягом березня Україна ще намагалася тримати ситуацію під контролем. На початку місяця нове керівництво країни призначає губернатором Донецької області Сергія Таруту. Його команда прибуває в Донецьк 3 березня і потрапляє у місто, яке стоїть за крок до війни. Переважна більшість цієї команди – люди, які народилися й жили на Донеччині, знали особливості та звичаї регіону, і мали виражену проукраїнську позицію. Серед них був і Костянтин Батозський – радник голови Донецької ОДА.

Зараз Костянтин живе в Києві. Він політолог, активний учасник боротьби за сквот "Речовий доказ" та руху "Хто замовив Катю Гандзюк". Коли дізнається, що будемо говорити саме про весну 2014-го, одразу зізнається: "Це болюча тема".

"Тоді насправді не було відчуття, що ми цю землю втрачаємо. Було відчуття боротьби", – пригадує свої перші враження тодішній радник губернатора. За його словами, з командою вони до останнього намагалися втримати ситуацію під контролем.

Ми відверто поговорили з Костянтином Батозським про те, хто в Україні ухвалював та саботував рішення в період окупації, яка роль і відповідальність за події на Донбасі лежить на Рінатові Ахметові та російській церкві, хто передавав позицію українців Путіну та що ми повинні зробити, аби закінчити війну та повернути окуповані території.

"Ми про щось домовлялися, а наступного дня приходили нові люди, які казали: "Ми не в курсі, що було вчора"

– Ви були заступником Сергія Тарути якраз на момент, коли відбувалася окупація Донбасу. Його призначили губернатором області 2 березня. Яку ситуацію ви застали, коли потрапили туди?

– Я працював радником Сергія Тарути. Треба було починати працювати з колес. Ми прилетіли в Донецьк 3 березня ввечері і одразу потрапили в адміністрацію. Там були сліди попереднього захоплення. Всі щось ремонтували, білили, фарбували і варили на сходах величезні металеві ґрати. Тобто готувалися до наступного захоплення.

Бо перед тим була сесія міської ради, на яку вперше потрапили Павло Губарєв з компанією. Губарєву надали трибуну, він мав виступ. Тобто місцева влада на чолі з губернатором Шишацьким та мером Лук'янченком поставили Губарєва, людину з вулиці, на один рівень з собою. Це виглядало дуже дивним. Це одночасно була спроба заспокоїти натовп, що привів Губарєва, а в той же час як спроба "пограти" з ситуацією. Тим більше, що Губарєв вважався всіма абсолютно керованою фігурою та другом одіозного нардепа-регіонала Миколи Левченка, який, в свою чергу, був креатурою Ріната Ахметова.

– Окрім сепаратистських настроїв донеччани у березні 2014–го виходили на проукраїнські мітинги. Хто були ці люди?

– 4 березня всі активні донецькі громадянські групи об'єдналися і вийшли  на мітинг за Україну. Наступного дня до них долучились більш ніж 10000 проукраїнських донеччан. Для більшості з них це був перший прояв свідомої публічної політики. Тоді все пройшло без жертв. Було декілька розбитих голів…

Але ми займали десь дві третини площі Леніна, а третину займали проросійські елементи. Вони поводили себе агресивно – кидалися яйцями, помідорами. Я побачив серед людей у натовпі професійних провокаторів, які, якщо натовп затихав, дивилися навколо і починали кричати: "Росія, Росія!". Зараз вже зрозуміло, що вони були російською агентурою. Після мітингу вони намагалися ловити наших малими групами та бити, але це був тільки початок.

Тоді насправді не було відчуття, що ми цю землю втрачаємо. Було відчуття боротьби. А в перші дні здавалося – зараз ми почнемо боротися, зараз зберемо мітинги, зараз попросимо, щоб вийшли на вулиці шахтарі з підприємств Ахметова, щоб він в цей процес включився, консолідуємо спочатку еліти, а потім підтягнеться населення. Але, звісно, усе змінилося вже після першої смерті.

Тоді в мене вперше з'явилася думка, що ми ситуацію в своїх руках не втримаємо. Тим більше, що ми не відчували насправді ані підтримки, ані ресурсів – ми туди потрапили, як космонавти на міжнародну космічну станцію.

– Але на той час там була місцева українська влада. Як вона поводилася?

– У них була політика, я сказав би, страусяча. Всі чекали, в який бік ця ситуація проштовхнеться. І це я пояснюю виключно місцевою політичною культурою. Для них головним мірилом всього, що таке добре і що таке погано, був начальник. Донбас – це був такий радянський "Дикий Захід". Туди після Другої світової війни просто приїжджала купа людей працювати в шахтах, на підприємствах. Серед них було дуже багато кримінальних елементів, бо це був легальний шанс для всіх почати життя з чистого аркуша.

У цих людей була така особлива культура, на якій виросли їхні діти. А поруч росли політики, які все життя цю культуру насаджували і підтримували. Той же Янукович і політики такого плану. Вони завжди людям розповідали, що ті особливі, що шахтарі працюють в особливих умовах, що вони вище, ніж інші представники робочого класу, їм потрібна повага, пільги і таке інше. І в людей було відчуття, що вони особливі, серед них було багато смертності на виробництві, а значить – їм всі винні. Якщо це поєднати з відчуттям відданості до підприємств і до начальників, то, звісно, люди звикли чекати того моменту, як вирішиться питання про владу. І більшість в Донецьку сиділа й чекала. І ніхто нічого не робив.

– Ніхто нічого не робив, але влада могла вжити заходів?

– Зараз, якщо дивитися ретроспективно, є відчуття, що можна було історію змінити. Але по ситуації на той час вся місцева влада була під впливом двох таких протилежних полюсів. З одного боку – губернатор, призначений з Києва, його треба слухатися. А з іншого боку – колективний Янукович, який контролював всі місцеві еліти, що мали стосунки з Януковичем або його близьким оточенням. Наприклад, мери таких міст як Бахмут, Маріуполь були при посадах майже 20 років, а то й більше. І, звісно, що весь цей час вони мали особливі стосунки з Януковичем.

З Москви їм дзвонили і казали: "Не робіть різких рухів, дивіться на Крим, от-от буде, тільки нічого не робіть". А з Києва був сигнал: "Заспокойте людей, як можете, кажіть людям те, що вони хочуть чути, аби вони просто розійшлися по домівках".

Нам здавалося, що головне – це все ж таки не розгойдувати цей човен і робити все, щоб було без насильства. І коли нас зараз питають, чому так сталося, що Харків вистояв, Дніпро вистояв, а Донецьк не вистояв, то пояснити це можна тільки тим, що у Харкові, як і в усіх містах навколо, окрім Донецької і Луганської областей, була все ж таки якась політична конкуренція. Там були свої політики. У Дніпрі – починаючи від Кучми, закінчуючи Вілкулом і Тимошенко. З Харкова вийшов Аваков, Кернес, Білецький.

А в Донецьку завдяки Ахметову і Януковичу політичної конкуренції просто не існувало. Все, що там зростало і пробивалося через землю незалежне, низове і трушне, закатували під асфальт, а зверху клали ще бетонну плиту. У Донецьку люди знали, що вище своєї голови ти ніколи не стрибнеш. Якщо ти хочеш щось робити в цьому місті, то в один момент ти доростеш до стелі, а ця стеля буде називатися Рінат Ахметов та Віктор Янукович. Або ти почнеш грати за їхніми правилами і на них працювати, або просто в цьому місті в тебе нічого ніколи не вийде. Тому коли підійшов час виходити на вулиці і насправді захищати своє місто, то на весь мільйон знайшлося десять тисяч свідомих людей.

– Уже кілька разів ми згадали Ріната Ахметова. Зокрема, ви казали, що ваша команда намагалась домовитися з ним, щоб він вивів своїх шахтарів. Якою була його роль у цій історії?

– Мені здається, що Рінат Ахметов перший несе пряму відповідальність за все, що сталося. Він був одним із архітекторів і одним з вигодоотримувачів системи, що склалася на Донбасі та призвела до протестів. Я не можу сказати, що весною 2014-го він робив щось навмисно або це був якийсь злочинний намір. Ахметов має дуже швидкий розум, швидко запам'ятовує всі цифри, всіх людей, яких він зустрічав у своєму житті. Якщо порівнювати з комп'ютером, у нього дуже класна оперативна пам'ять. А от жорсткий диск у нього маленький, бо він неосвічена людина.

Мені здається, що на той час він просто не розумів насправді, що відбувається в країні. Йому не вистачило ані світогляду, ані знань, ані впевненості для того, щоб зрозуміти, що це все закінчиться окупацією. Частково я це пов'язую з тим, що в його компанії працює дуже багато топ-менеджерів з Росії. Звісно, не можу сказати, що вони агенти, але вони на це дивилися як на тимчасову незручність. Вони інтерпретували цю ситуацію взагалі як спробу Коломойського розхитати ситуацію, щоб послабити Ахметова.

– Що саме вони мали би, на вашу думку зробити, і не змогли? Про який рівень впливу йдеться?

– Він найпотужніший роботодавець регіону. Найпотужніший платник податків. Він завжди публічно казав, що політику в свій бізнес не впускає, але ж ми знаємо, що це неправда. Що коли треба, політика приходить. Ми просили саме про те, щоб він включився в цю історію і пояснив людям, що те, що відбувається в Києві, звісно, не несе нікому жодної загрози. І що Донбас може бути щасливим і ефективним лише в складі України. Згодом він ці слова сказав, але було вже дуже пізно.

– Чи міг Ахметов впливати на окупаційну владу?

– Окупаційної влади на той момент ще не було. Губарєв і всі, хто був з ним, були членами організації "Донецька республіка", яка існувала в Донецьку. До них всі ставилися, як до купки міських божевільних, тому що вони виглядали, як купа алкашів та маргіналів,  їх було мало і вони були смішними.

Я знаю, що в Ахметова була зустріч з Пушиліним. Але ця зустріч нічим не закінчилась, тому що з цією купкою людей з "Донецької республіки" неможливо було ні про що домовлятися. Насправді з ними з першого дня намагалися розмовляти – круглі столи, дискусії та інші інструменти м'якої сили. І нібито все було добре, бо ми про щось говорили, але наступного дня приходили нові люди, які казали: "Ми не в курсі, що було вчора".

Що стосується Ахметова, я тільки знаю, що на зустрічі з Михайлом Ходорковським йому ставили питання, що він робитиме. Ахметов казав, що на нього тиснуть з одного боку російські банки, а з іншого боку – ось всі ці люди з його підприємств. І якщо він займе чийсь бік, то вони можуть захопити підприємство, влаштувати революцію і так далі. Його зовнішня аргументація була така: ми будемо домовлятися до останнього моменту, тільки щоб ситуацію не радикалізувати ніяким чином.

"Ми казали: "Тут щось відбувається, допомагайте". А Київ у цей час займався виборами"

– Хто приймав стратегічні рішення по Донбасу, коли ваша команда працювала там?

– Тарута був весь час на телефоні, дзвонив для вирішення питань в Київ і розмовляв, здебільшого з Яценюком, який тоді був прем'єром, Аваковим – міністром внутрішніх справ, Тенюхом – міністром оборони. Ми просто брали, дзвонили і казали: "Тут щось відбувається, допомагайте. Губернатор не міг віддавати накази силовикам. А Київ у цей час займався виборами.

Адміністрацію президента в той час очолював Пашинський, який відкрито на нарадах казав: "Зараз давайте вибори проведемо, а далі якось воно буде". Нам вони казали: "Ми вас туди делегували, ви там і вирішуйте". Але в якийсь момент на цих нічних нарадах у Тарути спочатку слухавку перестав брати Яценюк, потім – Турчинов.

А нам, наприклад, треба було допомогти армії. У нас, як і всюди по Україні, не було гвинтокрилів, які могли би цілодобово літати вздовж кордону і передавати інформацію. Уночі, коли росіяни переходили кордон, їх часто просто не могли зафіксувати. Арсенали в Донецький області розкрадені. Більшість донецьких міліціонерів відправляли гасити Майдан. І десь на шляху з Києва в Донецьк якось загубилися і зброя, і обладнання, і водомети, і все решта. І в такій ситуації ми відчували себе командою "Титаніка".

– Власне, місцевим правоохоронцям та представникам спецслужб часто дорікали підігруванням ворогу. Чи справді вони так поводилися?

– У Донецьку в радянські часи було воєнно-політичне училище. Туди  їздило вчитися багато людей з Осетії, з Владикавказу, з Південної Осетії. Тобто багато людей, які були в Південній Осетії при посадах, з близкого кола південно-осетинського "президента" Анатолія Бібілова, вчилися в Донецьку. І коли все це почалося, саме вони були першими росіянами, які потрапили сюди "чинити опір", а насправді – робити війну і пускати кров.

Це відбувалося в дуже близькій спайці з їхніми колегами та випускниками, які в Донецьку залишилися. Донецьким СБУшникам та міліціонерам казали: "Хлопці, все у вас буде добре, як у Криму. Ви трохи потримайтеся. Головне, жодних різких рухів – і все буде класно, ми вас заберемо". А далі розповідали нісенітниці про те, що "знаєте, яка зарплата у міліціонера Московської області? 18 тисяч рублів. А у вас?" І всі силові органи в Донецьку були вкрай деморалізовані. Вкрай. Ніхто їм не міг нічого сказати, тому будь-яка активність перетворювалась на саботаж, і ніхто нічого не робив. Але крім розгубленості, викликаної зміною влади в Києві, в них була звичка отримувати "конверти" від Саші "Стоматолога" (сина Януковича) - на відміну від Дніпра чи Харкова, де конверти роздавали місцеві і не втікачі.

– Виходить, ваша команда не отримувала вказівок з центру. Як ви намагалися втримати ситуацію?

– Ми, звісно, пропонували нагору якісь рішення. Одна з найбільших ідей, яку ми просували, полягала в тому, щоби найняти на міжнародному ринку приватну воєнну компанію, яка могла б вирішити проблему. Більше того, можу сказати, що пропозиції насправді лежали на столі.

– На столі в кого?

– У людей, які приймають в Україні рішення. Проблема була в тому, що приватні воєнні компанії хотіли, щоб хоч одна людина в Україні підписала їм папірець, де буде написано, що ніколи офіційна влада України їх не переслідуватиме. Просто, щоб у них був імунітет від судового та кримінального переслідування.

– Хто міг підписати такий документ? Які чинні політики могли в той момент впливати?

– Ви знаєте, насправді це була унікальна історія. Тому що в нас і так законодавство суперечить в багатьох місцях. У нас же був виконуючий обов'язки президента (Олександр Турчинов – УП). Але який, наскільки я пам'ятаю, не приймав присягу головнокомандувача. Коли йому було зручно, він був головнокомандувачем, а коли незручно – не був. Питання, мені здається, не в цьому. Питання в тому, що ніхто не хотів брати на себе відповідальність за кров. Було відчуття, що ця кров буде. І звісно, жоден з політиків, адже тоді були вибори і всі йшли на президентство, не хотіли себе з цією кров'ю хоч якось асоціювати.

Але були люди, які нам допомагали. І тут варто назвати Арсена Авакова, тому що саме за його сприяння у нас з'явилась у Бердянську команда, яка потім стала полком "Азов". І ці люди  визволили Маріуполь, куди ми перебрались після захоплення Донецька.

Крім того, ми намагалися вийти на людей за кордоном, які мали вплив на Путіна. В Україні такою людиною, звісно, є Медведчук. Але цей телефон зіпсований. Якщо ти кажеш щось Медведчуку, не факт, що він переказує це твоїми словами Путіну без якихось своїх інтерпретацій. Тому ми шукали вихід хоч якийсь, який би допоміг нам ситуацію виправити. Тоді ми привезли в Донецьк групу російських опозиціонерів.

Нам здавалося, що якщо ми не можемо захиститися мілітарно, ми маємо хоча б захиститися інформаційно. Росія просувала тезу, що в нас у Донецьку другий Крим. І це було абсолютною неправдою, тому що в нас була захоплена адміністрація, а навколо неї працювало і жило своїм життям мільйонне місто.

І так ми привезли в Донецьк Михайла Ходорковського, Станіслава Білковського, Юлію Латиніну, Дмитра Орєшкіна, Іллю Пономарьова. І вони виходили в ефір з Донецька і казали, що, люди, тут немає ніякої "донецької весни". І це насправді був такий маленький, але переломний момент, тому що в Росії стали інакше на все це дивитися. Бо після цього всі "Moscow-based" журналісти іноземних видань почали їздити до нас і бачити ту ж картинку. Взагалі ми організували понад тисячі інтерв'ю Тарути для зарубіжних видань. Ми розуміли, що наша сила в правді. І що кожен день має бути зафіксованим та ретельно описаним.

І, звісно, ми намагалися привезти якомога більше європейських дипломатів і виходили на організаторів Мюнхенської безпекової конференції, привозили в Донецьк Вольфганга Ішингера. І ми знаємо, що Путіну було донесено, що якщо ви хочете дати задню і вийти з цієї історії, то давайте шукати вихід. Відповідь була "Ні".

– Чи можна було ще в березні 2014 якось уникнути окупації територій?

– Це питання, на яке не було жодної відповіді. Я думаю, що все могло би бути інакше, якщо б донецькі еліти стали відразу б на бік України єдиним фронтом. Я думаю, що ситуація могла б змінитися, якби ми реально укріпили кордон. Тому що ось той рів Тарути, який був виритий до кінця Донецької області, допоміг зупинити перетік людей і техніки. Там ми зловили дві нелегальних вантажівки, бо вони туди просто падали.

Рів був класною ідеєю, крім одного – він закінчувався на кордоні з Луганськом. Тобто вся техніка, яка хотіла, спокійно зверху заїжджала через Луганську область. І, звісно, у нас в Донецьку не сталося б окупації, якщо б першими не окупували Крим і Луганськ.

"У церкві на тебе дивилися. Якщо нормальний пацан, то починали спочатку возити в Москву"

– Коли стало зрозуміло, що в Донецьку війна?

– Було декілька поворотних моментів. Перший – це все ж таки Крим, бо він показав проросійським елементам, що і як треба робити – виходити на вулицю і голосно кричати, а допомога прийде. Був дуже потужний сигнал з боку росіян – мовляв, ми вас не кинемо, виходьте і нічого не бійтеся, за вами, як Путін сказав з телевізора, будуть стріляти. І коли Ахметов або люди потужні намагалися розмовляли з людьми, які повставали, то Ахметова вже ніхто не боявся.

Другий момент – це вбивство Діми Чернявського і перша кров. Після Діми був депутат Володимир Рибак з Горлівки. І ці перші вбивства були неймовірно, показово жорстокими. Ми побачили, що це робиться навмисно, щоб спровокувати людей, щоб у людей усі моральні запобіжники просто впали. Тому що коли вбивають людину і показово знімають ролик, як їй серце дістають – це викликає в людей шалене враження. Це значить: робіть все, що завгодно, і за це не буде жодного покарання.

І по сумі цих усіх факторів ми розуміли, що це війна. Ще в березні ми вважали, що все можна зупинити і виправити. А насправді були дуже неправі.

– Чому?

– Перші російські агітатори приїжджали, зустрічали лікарів, наприклад, та казали: "Якщо зараз буде війна, ви ж будете на ній лікарем працювати?". Лікар відповідав: "Звісно, я ж давав клятву Гіппократа". "Ну, круто, давайте тоді ми вас в Ростов на конгрес ендокринологів покличемо, нам такі потрібні". Ось ці перші емісари почали з'являтися в Донецьку в грудні 2013 року, ще до будь-яких захоплень.

Ми недооцінювали глибину занурення російських організацій в Україну. Більше того, ми недооцінюємо глибину їх занурення і зараз. У Донецьку цим шаленим каналом була церква. Російська православна церква Московського патріархату.

Російська церква була на Донбасі одним із соціальних ліфтів. Якщо ти умовно донецький власник копанок і заробив нелегальний мільйон доларів, тобі хочеться слави і визнання, то, звісно, ти не мав би обиратися народним депутатом України. Ти йшов до церкви. А в церкві на тебе дивилися. Якщо нормальний пацан, то починали спочатку возити в Москву, знайомити з різними людьми, допомагати з бізнесом. Рано чи пізно настає момент сповіді. А в Донецьку людям є багато чого розказати про те, як вони заробили перший мільйон. І вони це розповідали священикам, а ті це фіксували і в них завжди була на кожну людину папочка.

Просто рівень занурення нам стає зрозумілим тільки зараз – він шалений. Вони підтримували науковців, вони підтримували гуманітаріїв, вони бачили, гарна дівчина, пише вірші – вони їй книжку видали. А потім у Москву на конференцію запросили, на фестиваль, бо російська мова і все таке.

У березні ми знали, що усі буйні, хто в Росії був – лімоновці, баркашовці, всі фашики російські – вони були вже в Донецьку. І працювали.

– Вам було щось відомо про те, як вони отримують ресурс?

– Базою підтримки була церква. Російська церква – це не просто релігійна організація. Це банк. Це мережа шпигунів, мережа пропагандистів. Усе відбувалося через церкву, ці люди отримували свої гроші, отримували обладнання.

Звісно, в Донецькому істеблешменті є одна людина, яка не приховувала свої проросійські орієнтації і, звісно, сприйняла це все на ура. Окрім бізнесмена Кофмана, який є власником мережі косметичних магазинів, я мову веду про Віктора Нусенкіса. Це голова концерну "Енерго", донецький олігарх, глибоко православна людина. І, звісно, він всіляко сприяв російським силам. Зараз він живе в Москві.

– Як ви гадаєте, які відповідальні рішення нам необхідно прийняти зараз, в умовах, коли триває війна, знову йдуть вибори і при цьому потрібно давати Росії відсіч?

– Знаєте, у чому в мене є до всієї влади в Україні питання? Мені не подобається, що ми не воюємо. У нас ідуть бойові дії, у нас гинуть люди. Гинуть найкращі люди. А в той самий час, тут в Києві, люди  живуть в зовсім іншому порядку денному. Це не схоже на країну, яка веде війну. Ніхто не хоче вирішувати проблему війни. Жоден з кандидатів у президенти не говорить про стратегію нашої перемоги. Ні у кого немає жодного плану. Ніхто не має візії, як нам реінтегрувати окуповані території. Політики ставляться до війни, як дев'ятикласниця до вагітності – воно само пройде, а ми просто про це не будемо думати. З таким ставленням перемогти у війні неможливо.

Це дратує, тому що саме таке ставлення і неувага до реальних проблем підвела Донбас до тієї ситуації, в якій він опинився. Мені дуже шкода, що ніхто не ставить питання, що треба зробити, щоб ця війна не просто закінчилась, а ніколи не розпочалася знов, щоб вона ніколи не прийшла на українську землю. Бо ризики такі насправді існують. Бочку з порохом нагадує Одеса, дуже важка ситуація в Херсоні, Харкові, Сумах.

Щоб в Україні був мир, треба зрозуміти чітко, що призвело до цієї війни. Це не Революція Гідності. Вона була використана агресором як привід та момент слабкості центральної влади. До війни  призвела модель існування українських еліт, яка була всі ці роки. Донецьк погубило те, що саме це місто було багатим, самодостатнім і снобістським на противагу області, яка була бідною і де люди жили в умовах 19–го століття.

У Маріуполі зараз вся влада належить "Метінвесту" (компанія Ріната Ахметова – УП), а я бачу, що вони будують там черговий Донецьк. Тобто вони роблять багато для міста – чудові дороги, парки, ЦНАП, автобуси, трамваї. Але в той же час, вони не вирішують проблему екології. Вони монополізували місцеві ЗМІ. Вони тиснуть на опозицію. А головне – в усіх проблемах міста звинувачують центральну владу в Києві: мовляв, вона не чує Донбас. І ніхто з місцевої влади не дає відповіді на самі важливі питання:  як це місто зможе вижити без заводів? Як це місто виживе, якщо Росія остаточно перекриє вихід з Азовського моря? Ніхто з них не думає про це та не дає людям жодної перспективи.

Тому що відповідь на питання, що треба зробити, щоб війна ніколи не прийшла в Україну, полягає в тому, що для цього треба мати зовсім іншу економіку, в першу чергу Донбасу. Цей індустріальний край має майбутнє. Росія туди прийшла не випадково, там дійсно знаходяться шалені запаси природного газу. Якщо б у нас були сучасні технології, ми б стали експортером газу, а не його імпортером. Донбас може стати хабом для альтернативної енергетики. Донбас має величезний аграрний потенціал.

Але піднімати цей край мають зовсім інші люди. Ніхто з донецьких бізнесменів з Рінатом Ахметовим на чолі так і не стали справжньою національною елітою. Вони досі ставляться до Донбасу та країни в цілому, як хижаки до кормової бази. У них немає стратегічного бачення майбутнього регіону. По-справжньому Донбас відновиться тоді, коли Рінат Ахметов не буде найбільшим платником податків в регіоні. Коли ця земля стане відкритою для світу, для світових сучасних технологій, для нових людей, коли там буде політична і економічна конкуренція. Донбас відновлять українці, сенсом життя для яких буде зробити так, щоб війна на цій землі не повторилася ніколи знов.