Середа, 27 березня 2019, 09:59

Романа Безсмертного можна віднести до сірих кардиналів української політики. Починаючи з 1994 року, коли у віці 28 років він вперше став народним депутатом, Безсмертний переважно стояв за лаштунками політичної сцени. При цьому був режисером та учасником ключових подій держави: зокрема, писав Конституцію, 5 років представляв президента Леоніда Кучму у Верховній Раді, очолював виборчий штаб Віктора Ющенка, був віце-прем'єром в уряді Юлії Тимошенко та послом України в Білорусі.

Перелічувати всі посади Безсмертного можна довго. Остання значуща представник України в політичній підгрупі тристоронньої "мінської" групи з врегулювання ситуації на сході України.

Тривалий час Безсмертний залишався в тіні, але цього року, вперше за 25 років політичної кар'єри, він вирішив балотуватися у президенти України.

Спецпроект "Вибори вибори" зустрівся з кандидатом, щоб дізнатися, чому, попри низькі рейтинги і пропозицію Анатолія Гриценка штурмувати президентське крісло одним фронтом, він вирішив самостійно йти на вибори, хто фінансує його кампанію і як у політичній програмі уживаються християнські цінності та легалізація легких наркотиків.

Якби я міг зустрітися з кожним із 42 млн людей, повірте, ніяких проблем би не було

– Романе Петровичу, чому Ви йдете у президенти України?

– Рішення формувалося впродовж 2015-16 років. До цього у мене ніколи не було таких амбіцій.

Починаючи з 1994 року, я, ставши депутатом Верховної Ради, обрав собі амплуа організатора, людини, яка виконує технічні функції. Мені це подобалося, я завжди вважав, що не обов'язково кричати про те, що ти очолюєш процес чи маєш до нього відношення – важливий результат.

Але в ході революційних подій 2014 року стала очевидною криза політичного лідерства в Україні. На Майдані не лідери вели людей, а люди вели лідерів. Ситуація стала ще більш ілюстративною, коли мене запросили до Мінського формату – там стало видимим безсилля державного менеджменту. Остаточно сформувалася позиція, коли я почав аналізувати дії та рішення в ході протистояння російській агресії – окупації Криму, війни на Донбасі.

– Згідно з останніми рейтингами, Ви не входите навіть у ТОП-10 кандидатів. Чому ж ви не знялися з перегонів, як, наприклад, Андрій Садовий чи Сергій Тарута, і пішли далі?

– Результати будуть 31 березня. Лише тоді ми зможемо побачити, які є досягнення.

Я на початку шляху до політичного лідерства. Але сама участь у президентській кампанії вже викликає у мене колосальну тривогу, бо я не сприймаю ні брехню, ні популізм, які заповнюють сьогодні 80% інформації, пов'язаної з виборчим процесом.

Мене як учили на початку 90-х років? Ти можеш промовчати, але неправду людям казати не можна. Ну, які соціальні кодекси, які підняття заробітної плати? Невже не видно, що ми перебуваємо в стані нижче нижньої межі? Нам зараз треба думати, як витягнути економіку, як врятувати країну від загарбання!

Я продовжую спостерігати, як іде дуель неправди – зменшити в два рази тарифи, зменшити в чотири... Це не та дуель, яка має бути на виборчих перегонах. Це має бути дуель про цінності! А як відбувається ця дуель? У вигляді німих білбордів, а не у вигляді дебатів, діалогу, дискусії. І виникає питання: а це взагалі вибори чи щось інше?

– На жаль, зараз українська політика це дійсно популізм та шоу. І люди на це, як бачимо, більшою мірою, орієнтовані. Як у таких умовах ви збираєтеся завойовувати серця виборців?

– Ми прекрасно розуміємо, що відбувається з кандидатами. По двох кажуть, що вони купують голоси – в нормальній країні вони вже не були б учасниками виборів. Третій присутній в ефірі у кілька разів більше часу, ніж усі в сумі – і цей би вже теж не був учасником перегонів.

А тепер мені хочеться всіх цих трьох викликати на розмову, посадити за стіл, щоб сиділи журналісти і послухали, хто здатен об'єктивно оцінити нинішню ситуацію в країні і запропонувати її лікування.  І після цього я сказав би людям: "Вибирайте"!

Те, що відбувається у виборчому процесі, зовсім не є політика. От приходжу до студентів і кажу: "Політика по Арістотелю – це державний менеджмент. Скажіть, будь ласка, які кроки в тому чи іншому секторі пропонують кандидати?". Вони не знають! Тож, якщо ми не повернемо політику в політику і політиків в політику, то у нас і далі вибори будуть проходити, як спектакль.

До того ж я – нікудишній актор: я не вмію грати. Сподіваюся, що задавши цей раціональний тон і зміст, нам вдасться переломити ситуацію в Україні. Я дуже позитивно дивлюся на перспективи і Безсмертного як політика, і тієї політичної сили, яка формується.

 
Фото: Олександр Косарєв

– Яким саме чином ви зараз задаєте тон?

– Хто має вести націю за собою? Еліта. Це ті люди, які виробляють цінності, смисли і ведуть  його величність народ. Якби я міг зустрітися з кожним із 42 млн. людей, повірте, ніяких проблем би не було. Я ж з 90-х років працював народним депутатом, 4 рази був у Верховній Раді, зустрічався з людьми. Мені тоді казали: "Та ти ще молодий, що ти там тямиш?" – з цього починалася розмова. Закінчувалася вона тим, що: "Молодець, ми тебе будемо підтримувати!".

Вибори тривають всього 60 днів. Моя задача – інфікувати (у розумному сенсі) еліту, якщо вона є. Бо якщо її немає, то тоді діло – швах.

– Яким чином інфікувати?

З нею треба спілкуватися, доносити сигнал засобом участі у телевізійних дебатах, зустрічах і так далі. Літо та осінь ми зустрічалися в обласних і районних центрах з людьми, зробили два проекти: "Якої ми хочемо України" і "Велика Україна можлива". Після того в мене на сьогоднішній день мінімум по два ефіри або інтерв'ю в день, а то і більше. Коли працювали в регіонах, то було по три, а іноді й п'ять.

Плюс в ході виборчої кампанії стало очевидним, що технологічний процес це одне, а зовсім інше це партійна машина: сучасна, побудована за мережевою ознакою. Тому над цим робота зараз теж іде.

Я не випадково акцентую увагу ми на початку дороги. І для нас дуже важливо не збитися, йти правильною дорогою, адже це проблема молодої політики.

Я можу говорити складною мовою, складні формули… Але з моєї точки зору, політика має бути  середовищем, в якому обертається еліта. Еліта повинна виробляти цінності і смисли і вести за собою людей.

– Що таке сьогодні для вас еліта?

Це покійний Любомир Гузар, покійний В'ячеслав Чорновіл, покійні Богдан Горинь, Іван Драч, Лесь Танюк і так далі. Це люди, які мене вчили політиці.

– А із сучасників?

Володимир Горбулін, Ігор Юхновський. Це ті люди, яких я можу читати, слухати, вказівки яких приймати як ціннісні речі.

Якщо брати сьогоднішнє життя, то я розумію, що сьогодні формується новий клас віртуальної еліти в соціальних мережах, електронних ЗМІ. Я постійно кажу молодим людям: чим швидше ця еліта сформується, тим швидше ми розставимо усе на полички. Ми відходимо від реального життя до віртуального, інформаційний простір стає середовищем політики.

Звідси треба розуміти, що там дуже багато фейкових речей. І дуже важко іноді відрізнити інформацію від знань, інформацію від істини. Інформація це не завжди істина і не завжди знання. Тому дуже важливо, щоб ми мали справу з середовищем людей, які є освіченими, які володіють знаннями і здатні трактувати сенси і цінності.

В мене дуже багато надій було на молодь, яка зараз прийшла у парламент. Покладав надії, що вони зможуть оговтатися від дурманящого аромату влади, наркотику влади. Я це пройшов і пережив, і знаю, які небезпеки несе в собі ця річ.

Я продовжую сподіватися, що молоде покоління, яке зараз зайшло у Верховну Раду, буде здатне привнести у політику раціоналізм і новизну. Але мене турбує, що воно підпадає під дурманящі тези політичних патронів, і що немає тяги до корпоративності. Такий собі броунівський рух. А це дозволяє тим, хто використовує політику як власний заробіток, паразитувати на цьому.

Не спілкуватися з мешканцями Донбасу та  Росією не можна

 
Фото: Олександр Косарєв

– Давайте поговоримо про вашу політичну програму – передусім про позиції по реінтеграції Криму та Донбасу. Ви прихильник діалогу України з Росією та діалогу з мешканцями окупованих територій, за що неодноразово піддавалися критиці….

– Термін "реінтеграція" з'явився завдяки мені. До того розмовляли про те, чи Донбас повернеться в Україну, чи Україна на Донбас. Не можна так говорити. Бо це український народ. Так, серед них є і колабораціоністи, які є кримінальними злочинцями. Це зрозуміло. І рано чи пізно вони будуть покарані.

Я кажу про "безпечну реінтеграцію". Це означає, що проблем не виникатиме, бо це безпечно.

Єдиний конституційний суб'єкт, який зберігся сьогодні на окупованому Донбасі, територіальні громади. От коли читаєте українську Конституцію, там є такий термін – "територіальні громади". Такого суб'єкта як "ОРДЛО" не існує, самозваних урядів і парламентів там теж не існує.

До речі, ви ніколи не прочитаєте в моїх інтерв'ю назву цих "утворень". Бо треба пам'ятати, що кожна назва записана чи озвучена щодо них, їх легітимізує. А коли таке рішення приймають депутати, записавши в законі, що визнаються акти про народження таких структур, то це взагалі свідчить про профнепридатність тих, хто писав і приймав такі закони.

– Давайте конкретизуємо - з ким треба спілкуватися і про що?

– Єдиним конституційним органом є територіальні громади. Вони мають право на зборах – а це форма прямої демократії, яка теж передбачена Конституцією, – обрати делегатів для ведення такого діалогу. Одна умова: ці делегати не брали у руки зброю, не брали участь у катуваннях, розстрілах і так далі.

Доводжу до вашого відома: на окупованій території Донбасу сьогодні майже 3 мільйони людей, з них майже 46 тисяч допомагають окупантам, є озброєними, вчиняють незаконні дії. Всі решта не причетні до цього процесу і, по суті, перебувають там у статусі заручників. Це громадяни України, бо ніхто їм російські паспорти не давав. Ось той багаж, з яким треба вести діалог. Вони можуть стати нашими головними союзниками.

Ці делегати від територіальних громад можуть об'єднатися в конгрес, групу. Вони виставляють своїх людей – Київ своїх. Для того, щоб почати процес, можна у Нормандському форматі, в Мінському, в Раді безпеки ООН обговорити, як відбудуться ці збори, яких умов дотримуватися.

Але не спілкуватися не можна! Я казав, що цей етап має розділитися на дві складові – це індивідуальні діалоги та інституційні. Бо коли це набуває форму делегацій, конгресів і так далі це вже стає інституційним спілкуванням.

Далі вже методику розповідати не буду, бо її і так украли, починаючи від слів.

– Ви вірите у те, що люди, які залишилися під російською пропагандою, в оточенні зброї та російської армії здатні об'єднатися і піти на діалог?

– Ви мене не почули. Я так сказав: "Про умови цього процесу треба домовлятися в Нормандському форматі, Мінському або іншому". Давайте спробуємо цей поїзд штовхнути.

– Щоб люди самі об'єднувалися?

– Так. Я дуже часто чув на переговорах від Путіна фразу: "Мы (влада Росії – УП) Донбассу это не продадим". Так давайте хай Донбас сам визначає! Для мене важливо, щоб почалася ця розмова і цей діалог. Бо, на відміну від переконань, що там управляють 46 тисяч, я кажу: "Ні, там є 3 мільйони".

 
Фото: Олександр Косарєв

– Як говорити з Росією?

– Тут дуже важливо ось що. Я пам'ятаю час, коли в Києві говорили, що в Росії перебувають 9 заручників. Хоча тоді ще не знали, як їх називати, а вони вже тоді були військовополоненими. Потім казали 12, потім 30. Зараз кажуть 70. Я запевняю, в Києві ні сном, ні духом не знають, скільки там людей.

Це означає, що наша держава зобов'язана не тільки сформувати відповідь і отримати список, а й дбати про те, щоб цих людей повернути до України. Для цього є Женевська конвенція про права військовополонених, яка говорить, що такі речі реалізуються через країну-поручителя, яка забезпечує цей діалог.

Чи треба задіювати цього посередника? З моєї точки зору, на першому етапі треба почати прямий діалог, без посередників. Якщо не вдасться, то залучати посередника. При цьому дуже важливо розуміти: переговори з Росією мають бути офіційною позицією держави, а не ініціативою окремих осіб.

Я дуже рано в дитячі роки прочитав Ремарка "На західному фронті без змін". Не дивлячись на ту страшну війну, французи з німцями спілкувалися. Війна війною, а мирне населення мирним населенням.

Трампу теж не подобається Кім Чен Ин, але Трамп чомусь їде до нього. А ми кажемо: "Ні, ми не будемо вести розмову напряму!". А я кажу: будемо. І потрібно вести цю розмову.

Бо є ще одна річ, про яку треба пам'ятати: небезпека війни не спала, плани щодо "Новоросії" не забуті. Ми що, за 5 років побудували армію, яка здатна зупинити будь-якого ворога і перемогти сусідню державу? Чи ми побудували воєнно-промисловий комплекс, який цю армію забезпечить?

Нам треба час, щоб це зробити і тоді вже можна верещати про те, що давайте воювати. Тільки верещати можна у Києві, а хай поїдуть на фронт і там покричать.

– Якою ви бачите реінтеграцію Криму?

– Очевидно, що в методології і в часі вирішення питання Криму та Донбасу абсолютно різні. Сьогодні треба робити те, що давно обіцялося і так і не зробилося.

Перше – надання Криму статусу Кримськотатарської національної автономії. На території України живуть дві титульні нації: українці та кримські татари. Кримські татари це не корінний народ, це титульна нація. І якщо українці мають свою державу і державність, татари – не мають. Вони – в меншості і добре це усвідомлюють. Форма побудови держави це вже їхня справа: чи вона в автономному статусі, чи в статусі автономії.

Сьогодні, не роблячи цих кроків, Україна робить собі гірше. Бо, визначивши Крим національно-територіальною автономією, Україна відкриває собі доступ до міжнародних актів і документів, які дозволяють піднімати іншого рівня питання в Раді безпеки та Генасамблеї ООН. Бо в такому разі, мова вестиметься про те, що Росія влаштовує геноцид по відношенню до народу. Цей крок є обов'язковим і необхідним в найкоротші терміни, його необхідно було реалізувати давним давно.

Очевидно, що у Херсоні, Миколаєві – де завгодно, треба сформувати кримський парламент, уряд, місцеві органи влади і почати здійснювати там правочини: реєстрацію народження чи шлюбу, наприклад, отримання документів на виїзд за кордон – маса речей, які в такий спосіб би реалізовувалися.

Ми забуваємо, що держави як інститути минулого тисячоліття і сучасні – це вже дві різні речі. Тут ми просто відстаємо від технологічного розуміння цього процесу, ми маємо залучити  сучасні технології, щоб сформувати відповіді на ці питання.

Більше того, такий парламент, реальний і віртуальний, сформує готовність нації, у разі виникнення умов, взяти під контроль цю територію. Бо якщо уявити, що при нинішньому розвитку подій така обставина виникне, то і врядувати буде нікому.

Повертати Крим треба військовим чи дипломатичним шляхом?

– Я назвав те, що треба було б зробити Україні вже зараз. З точки зору міжнародної ситуації треба розуміти, що подібні речі можуть тривати десятки років. Треба перестати брехати, що завтра чи післязавтра або через місяць ці питання вирішаться.

Треба це зрозуміти, заспокоїтися, створити комфортні умови татарам інструментом, який я назвав. А далі почати методично опрацьовувати міжнародне законодавство, Раду безпеки, Генасамблею ООН, ОБСЄ і крапля по краплі точити цей камінь – дірка у ньому все рівно буде. Бо якщо цього не робити, а чекати, поки помре Путін чи не стане Росії, то це означає  розписатися у власній недієздатності.

Такі кроки показуватимуть, що країна діє. При цьому, паралельно, треба створювати зовнішній тиск і фактор сили – без цього не можна діяти. Я вже не кажу про те, що піднімати питання про статус Чорного моря, про роззброєння акваторії Чорного моря і так далі.

Ми – православний совок, що дуже небезпечно

 
Фото: Олександр Косарєв

У вашій програмі є пункт "Християнські цінності є орієнтиром для єднання в європейському домі та фундаментом внутрішньої і зовнішньої політики". Але ж щойно ми з вами говорили, що в Україні живуть і кримські татари, і євреї, представники інших релігій та нацменшин. Атеїсти, зрештою. Як їм уживатися з цим пунктом?

– Немає ніяких проблем. Є цінності, які в собі несе нація і держава – це християнські цінності. Але це не означає, що я як християнин заперечую право мусульманина, буддиста і т.д. на реалізацію своїх релігійних потреб.

Що таке сучасні християнські цінності? Можна відкрити Тімоті Снайдера, Самуеля  Гантінгтона… Це іудео-християнські цінності. Вони називаються так. Найточніше про них говорила Маргарет Тетчер, яка ніколи не казала християнські, а казала іудео-християнські цінності. Це такий європейський християнський сучасний протестантизм свободи прав людських і так далі.

Коли кажуть, що у моїх поглядах є конфлікт між консерватизмом і позицією "моє тіло – моє діло", то я кажу: а що, католики чи греко-католики – не християни? Християни. Так чого вони визнають, а ми – не визнаємо? Тому що ми – православний совок, що дуже небезпечно.

– Ви виступаєте за прийняття закону про зброю та декриміналізацію легких наркотиків. Як із цими позиціями співвідносяться християнські цінності?

– Ми кажемо, що йдемо у Європу. Але ж ми повинні якимось чином синхронізувати свої ціннісні речі? Наприклад, коли людина онкохвора, їй треба вгамовувати біль? Треба. В Україні вже, мабуть, нема родини, члени якої не хворіли на рак. Моя родина – не виключення. На жаль, дуже добре розумію, через що проходять онкохворі та їхні близькі.

Далі – агресивність нашого суспільства. Вживання канабісу, марихуани і так далі в малих дозах мінімізує агресивність. Воно не привчає до споживання синтезованих наркотиків. З моєї точки зору, ця річ прийнятна, а в деяких випадках – необхідна.

Другий аспект цієї проблеми полягає в тому, що відповідальність за зберігання легких наркотиків у невеликій кількості, які використовуються без мети збуту, має бути переведена з кримінальної в адміністративну. Це єдина адекватна форма відповідальності за правопорушення такого роду. Наголошую: йдеться про легкі наркотики, які використовуються у невеликій кількості і без мети збуту.

Законом має бути унормований об'єм. Акцент має робитися на боротьбу з тими, хто торгує, поширює. Тоді ми не матимемо звіти поліції, що в цьому році побороли 600 наркобаронів. А якщо придивитися до цих звітів, то насправді піймали бабу, яка посадила три мачини чи в'язку маку і не знала, що це якась гадость. Ця баба скаже: та я ж хотіла вареника на Великдень зварити! А вийшов злосний наркобарон.

Щоб не було цього обману населення, краще ці речі легалізувати, унормувати, визначивши  відповідні параметри.

Фото: Олександр Косарєв
Фото: Олександр Косарєв

– Ще один цікавий пункт: "Кожна дитина, закінчуючи школу, має опанувати робітничу професію". Навіщо?

Дивіться, яка біда. Ми приєдналися до Болонської системи освіти, згідно з якою 70% тих,  хто отримує таку освіту, має прикладну спеціальність тракторист, водій, офіціант і так далі, а 30% можуть мати гуманітарний напрямок.

Так от, я дивлюся статистику по центрах перепідготовки Міністерства соціальної політики і туди, у 70% випадків, приходять люди з вищою освітою, які перевчаються столяр, водій, офіціант, штукатур і так далі. От у Рівному є центр перепідготовки, кого вони випускають в останні роки? 90% це офіціанти, які, отримавши документ, виїжджають одразу в Польщу.

Про що це говорить? Ми допустили грубу помилку в структурі освіти це викривило її і призвело до деструктиву в системі робочих рук. У результаті ми піднімаємо руки догори: "Що ж люди з вищою освітою, виїжджають за кордон?".

Тому це відповідь на питання цієї системи освіти. Бо в результаті маємо 70% людей з вищою освітою, яких потім перевивчають, і вони виїжджають за кордон. Тому їм треба дати робітничу освіту на початку, щоб не тратити гроші на вищу освіту для них. Ви хочете працювати? Будь ласка поки ми не можемо впоратися з ситуацією всередині країни.

– А у вас є прикладна спеціальність?

– Я закінчив школу водієм. Отримав атестат, права водія-тракториста. Я два роки у 9-10 класі їздив раз на тиждень навчального року у райцентр, де спочатку вивчав матеріально-технічну базу, потім водіння, правила і так далі. Я не просто водій, я – шофер. Знаєте, в чому різниця? Водій тільки водить машину, а шофер її і ладнає.

Я казав, що якщо фактор Зеленського залишається, то Вакарчук має бути в певному союзі, пулі. Його не можна залишити на обочині!

– Хто фінансує вашу президентську кампанію і де взяли гроші на заставу?

– Ми починали з того, що фінансували кампанію спочатку десь сім чоловік, потім п'ять, а зараз залишилося лише три.  

Гроші на заставу перераховували люди. Відбувся установчий з'їзд, я звернувся з проханням. Було перераховано 2,5 млн. плюс ще, по-моєму, 13 тис. грн. зайвих. Перерахували більше 150 людей. Найвища сума була 139 тис. грн., а найменша – 1 грн.

13 тис., які залишилися, я перекинув до накопичувального (виборчого) фонду і одразу зупинив збір грошей.

Що стосується рахунку виборчого фонду, то туди було зараховано майже мільйон – десь 900 з чимось тисяч грн. Основну частину перерахував Матчук Віктор Йосипович (екс-нардеп 6 скликання від "НУ-НС", екс-голова Рівненської ОДА – УП).  

Ці гроші були витрачені на друк агітаційних листівок і на рекламу в місцевій пресі – це приблизно 950 тис. грн. Трохи більше 13 тис. грн витратили на презентацію Конституційного акту в УНІАН. Білбордів не ставлю, реклами на телебаченні немає – дуже дорого, ми не можемо поки потягнути такі суми. Реклама йде в соціальних мережах.  

– Хто ці люди, які давали гроші на кампанію?

– Це ті, з ким я знайомий і давним-давно працюю. Бізнес середньої руки.

– Напередодні президентських перегонів ви вели переговори з Анатолієм Гриценком щодо об'єднання. Тоді Ви казали: "За одним столом мають сидіти не лише Чумак і Гриценко, а ще як мінімум троє людей: Безсмертний, Вакарчук і Садовий. Все інше – просто марна трата часу". Вакарчук, зрештою, у президенти не пішов, Садовий знявся на користь Гриценка. Чому ж ваш союз із Анатолієм Степановичем так і не відбувся?

– Об'єднуватися треба не навколо фізичних осіб, а навколо програмних засад і цінностей. А що стосується Вакарчука, то не бути у списку кандидатів – не означає не впливати на виборчий процес.

Уявімо таку ситуацію: готується меморандум, і під ним підписи Гриценка, Вакарчука, Чумака, Садового і так далі. Це ж додасть голосів? Додасть.

Тобто з Вакарчуком таки треба було працювати до кінця, навіть якщо він не висунувся у президенти?

– Я ще тоді казав, що ідея Вакарчук-Зеленський носить технологічний характер. Що відбувається? Один залишається у процесі, а другий сходить. З моменту, коли Зеленський погодився йти, то йти чи не йти Вакарчуку це вже не його справа була – це була справа долі України. Так само, як підтримувати якогось з кандидатів або ні. В цій ситуації Вакарчук не міг мовчати. Бо ціна цьому мовчанню може дорого обійтися для країни

Технологія Вакарчук-Зеленський від початку була задумана як розрив України. Тому я казав, що якщо фактор Зеленського залишається, то Вакарчук має бути в певному союзі, пулі. Його не можна залишити на обочині! Це конче важливо, тому що вибори це не тільки бюлетень, який опускається, вибори – це політика, це інформаційний простір, це цінності. І от якби було те, що я сказав...

– Меморандум?

– Так. Уявімо, Вакарчук підтримує Гриценка або когось іншого із кандидатів. Цією підтримкою він би помножив Зеленського на нуль. Але кому я зараз буду це пояснювати

Чому я не поширююся в цьому плані? Бо я не хочу нікого ображати. Не розумієте, так не розумієте. Мені шкода, що все так відбулося.

– Вас розчарував Вакарчук тим, що зійшов з дистанції?

– Мене менше розчарував Вакарчук, бо він – не політик. Мене більше розчарували політики, яким я намагався пояснити, що сила такого колективу заслуговує на увагу. Політична угода, в якій було б чітко виписано ціннісні орієнтири цього пулу політиків, могла б підняти Україну на якісно новий рівень.  

– Теоретично, якщо Вакарчук піде на парламентські вибори або об'єднається з вищепереліченими політиками, ви би могли взяти у цьому участь?

– Треба дивитися вже по ситуації. Я сказав свою позицію: буду брати участь у президентській кампанії і в парламентській кампанії з політичною силою. Я не виключаю, що вибори 31 березня завдадуть сильного удару по інституту президентства. Зросте роль Верховної Ради. Майбутнє України визначатиме якісний склад наступного парламенту.

Якщо хтось хоче вести діалог зі мною, то давайте дивитися програму, ідеї і так далі. Я неоконсерватор. Ми говорили сьогодні про мої погляди та ідеї, я пояснив де немає протиріч, де вони можуть бути, в чому їхній зміст. Хто поділяє ці точки зору і ці рецепти лікування – з тим я готовий іти.