Черговим героєм нашого циклу став Анатолій Гриценко, який вже втретє намагається підкорити вершину українського політичного Олімпу.
У 2010 та 2014 роках його спроби не увінчалися успіхом. Більше того, Гриценко опинився за бортом і на останніх виборах до Верховної Ради.
Розчарування українців у чинній владі дало Анатолію Степановичу новий політичний шанс. Тож, озброївшись фірмовим іміджем суворого та принципового військового, він почав гостро критикувати постмайданних можновладців і, оскільки не асоціюється з останніми корупційними скандалами, з підняттям тарифів та іншими непопулярними реформами, швидко набрав електоральні бали.
В результаті – вже як півроку Анатолій Гриценко стабільно входить у ТОП-5 найрейтинговіших кандидатів у президенти.
Хоча найвідоміша посада Гриценка у політиці – міністр оборони, він також двічі був депутатом Верховної Ради. Ми вирішили поцікавитися цим кар'єрним епізодом у його біографії і дослідити, з якими політсилами Гриценко співпрацював, які закони пропонував і чи був прогульником та кнопкодавом.
Як все починалося
Вперше народним депутатом Анатолій Гриценко став у 2007 році. На той момент він уже був досвідченим та впізнаваним політиком – у Верховну Раду потрапив з Міністерства оборони, яке очолював два роки і при трьох урядах поспіль (Юлії Тимошенко, Юрія Єханурова та Віктора Януковича).
Атмосфера в Україні була напруженою – президент Ющенко розпустив Верховну Раду 2006 року скликання і призначив перевибори. У країні почалася політична криза – народні депутати навідріз відмовилися виконувати указ президента. Зрештою, за кілька місяців торгів, з'ясування стосунків та домовленостей, позачергові парламентські вибори таки призначили – на вересень 2007 року.
Тодішні чвари між гарантом, Кабміном та парламентом призвели до розчарування українців у "помаранчевій" владі. Натомість опозиційній Партії регіонів та її лідеру Януковичу це було на руку – їхній рейтинг почав стрімко зростати.
Анатолій Гриценко, який у революційному 2004 році відповідав за інформаційно-аналітичну складову кампанії Ющенка, також починає розчаровуватися у соратнику. Під час роботи в Міністерстві оборони, у президента та Анатолія Степановича починаються робочі розбіжності, але серйозним ударом по їхніх стосунках стає звільнення Гриценка з уряду.
Ющенко, який хотів наростити вплив у оновленій Верховній Раді 6 скликання, вмовляє Гриценка балотуватися у першій п'ятірці списку пропрезидентського блоку "Наша Україна - Народна самооборона". Ось як Анатолій Степанович розповідав про це у 2008 році:
"Це була моя четверта зустріч у кабінеті Ющенка. Я сказав, що до мене надходять пропозиції щодо участі у виборчій кампанії. Президент відповів: "За інших умов я пропонував би утриматися від участі у виборах. Але зараз просив би увійти до першої п'ятірки НУНС, оскільки присутність міністра оборони з позитивними результатами діяльності може додати загальному результату". Я відразу сказав Ющенку, що раніше не балотувався, ніколи не був і не хотів би бути депутатом. Президент підтвердив, що після виборів я залишуся на посаді міністра оборони".
Обіцянку поновити Гриценка у Міністерстві оборони (і зробити його віце-прем'єром) Ющенко не виконав. Натомість Анатолій Степанович стає народним депутатом і затримується у Верховній Раді на майже 7 років.
Депутатство Анатолія Гриценка, як і інших кандидатів у президенти, ми аналізуватимемо за 5-ма критеріями: "Політичні траєкторії", "Посади та сфери інтересів", "Законотворчість", "Відвідуваність і голосування" та "Кнопкодавство".
Політичні траєкторії
Анатолій Степанович двічі потрапляв у Верховну Раду від партій – при цьому завжди входив у першу п'ятірку списків. Але надмірна емоційність та невміння працювати у команді стали на заваді його парламентської кар'єри – різкі заяви політика часто відштовхували від нього союзників і навіть призводили до його бойкоту та виключення з політичних фракцій.
Водночас конфлікти з колегами по парламенту Гриценко вдало використав для свого іміджу як людини, яка принципово не бажає "домовлятися" і не має зв'язків зі скандальними політиками-корупціонерами.
У згаданому 2007 році Гриценко пройшов у Верховну Раду як №4 списку "Наша Україна - Народна самооборона". Тоді пропрезидентський блок посів третє місце, отримавши 12,9 % голосів та 76 мандатів. Лідером на позачергових виборах стала опозиційна Партія регіонів з результатом у 35,5 % голосів, друге місце посів Блок Юлії Тимошенко, який набрав 19,6 % голосів.
Побувши рік у фракції НУНС, Гриценко концентрується на власних політичних амбіціях. Так, у 2008 народжується громадська організація "Громадянська позиція", а у 2010 з'являється й однойменна партія.
За даними руху ЧЕСНО, "Громадянська позиція" виникла на базі партії "Могутня Україна". Її засновником був багаторазовий народний депутат Олександр Чубатенко, якого у 2009 Гриценко запросив долучитися до своєї президентської кампанії.
"Я очолив підготовку цієї кампанії. Потім сам запропонував йому (Гриценку – УП) партію "Громадянська позиція", яку створив у 2005 році. Партія не мала ресурсного забезпечення, вона просто була зареєстрована. Я запропонував Анатолію Степановичу, щоб він її очолив. Він погодився", – згадував Чубатенко.
Зазнавши фіаско на президентських виборах у 2010 році (посів 9 місце з результатом 1,20 %), Гриценко продовжує розвивати свою партію. У 2011 "Громадянська позиція" приєднується до Комітету опору диктатурі – політичного об'єднання опозиційних партій проти авторитарного режиму Януковича. Втім, політсила швидко покинула комітет. У 2012 до "Громпозиції" приєднується нинішній міністр енергетики Ігор Насалик – він стає заступником Гриценка по партії.
Штурмувати парламент на виборах у 2012 Анатолій Гриценко йде у складі партії "ВО Батьківщина", яка гуртує в об'єднану опозицію низку політсил – зокрема, "Реформи і порядок", "Народний рух України", "Фронт змін", "Народна самооборона" та інші.
"Громадянська позиція" Гриценка долучається до опозиційного об'єднання Тимошенко, але не припиняє існування. Таким чином, Анатолій Степанович вдруге проходить у Верховну Раду як № 3 у списку "ВО Батьківщина" (після Юлії Тимошенко та Арсенія Яценюка) і стає членом однойменної фракції.
"Гриценко не сам йшов під прапор "Батьківщини". Попросила про це Юлія Тимошенко. Вона сказала, що... це посилить партію", – пізніше зізнався Гриценко в інтерв'ю "Громадському телебаченню"
Втім, дружби у Гриценка з "Батьківщиною" не виходить. Передусім, він не може знайти спільної мови із другим номером партії Арсенієм Яценюком, який, користуючись ув'язненням Юлії Володимирівни, все більше перебирає керівництво політсилою до своїх рук, виявляючи все більше лідерських амбіцій.
Анатолій Степанович починає активно критикувати колег з опозиції за те, що вони лише "імітують бурхливу діяльність по звільненню Юлії Тимошенко", а атмосферу в "Батьківщині" називає ледь не авторитарною:
"Ми як команда під керівництвом Яценюка втрачаємо довіру людей! Тому що не діємо, імітуємо, пропустили, не реалізували ряд сильних рішень, які я пропонував, інші пропонували, врешті-решт Юлія Тимошенко на них наполягала – все повз! А якби діяли, чи не чіплялися за мандати і швидкий поділ посад і кабінетів, йшли попереду людей – вони б нам вірили!"
Конфлікт між Гриценком та Яценюком призводить до того, що у 2013 "Громадянська позиція" не об'єднується з "Батьківщиною" в одну політсилу, а фракція просить Анатолія Степановича скласти депутатський мандат. З'ясування стосунків перетворюється на серіал – Гриценко навідріз відмовляється від такої пропозиції, Яценюк звинувачує його у роботі на Банкову.
Розв'язка наступає у розпал Революції Гідності – у січні 2014 року. Через повідомлення Гриценка, що людей на Майдані меншає, фракція "Батьківщини" публічно оголошує йому бойкот.
"Присутні обурилися критичними висловлюваннями Гриценка на адресу Майдану та нарікали на його стійку нездатність до командної роботи та участь в інформаційних війнах проти власної фракції", – йшлося у повідомленні "Батьківщини" в Твіттері.
Гриценко відповідає виходом із лав фракції "у зв'язку з неможливістю впливати на рішення, що приймаються". Але депутатський мандат не складає, працює як позафракційний.
Розсварившись з екс-соратниками, на позачергові парламентські вибори 2014 Анатолій Степанович йде зі своєю партією "Громадянська позиція" (у першій п'ятірці списку – лідер "Демократичного альянсу" Василь Гацько та голова правління Центру протидії корупції Віталій Шабунін). Але партія не долає 5%-й бар'єр (отримує лише 3,10% голосів) і посідає аж 10 місце у рейтинговому списку партій. Відтак робота Гриценка у Верховній Раді припиняється.
Посади та сфери інтересів
Анатолій Гриценко – найвідоміший полковник української політики. Саме у такому званні він закінчив військову кар'єру наприкінці 90-х. Остаточно цей статус "приклеївся" до нього під час роботи у Міністерстві оборони, яким він керував з 2005 до 2007 року.
Інтерес до військової тематики простежується у Гриценка і під час депутатства – про це свідчать його посади у Верховній Раді та подані запити.
Під час першого походу у парламент, Анатолій Степанович очолив комітет з питань національної безпеки і оборони, яким керував до кінця скликання. У цей період він подав 30 депутатських запитів, найбільше з яких надсилав до генеральних прокурорів Олександра Медведька і Віктора Пшонки.
Депутатські запити Гриценка дуже різноманітні, але чим довше він працював у Раді, тим менше вони стосувалися військової сфери. Лише 2 "військові" запити у той період були надіслані у 2008 році до тодішньої прем'єрки Юлії Тимошенко (Гриценко просив її повернути Сухопутним військам ЗСУ бойові вертольоти МІ-8МТ, передані Міноборони в оренду приватній компанії у 2003 році) та у 2009 до генпрокурора Медведька (щодо поновлення кримінальної справи за фактом недбалого ставлення службовців військової частини А 0105 до продовження терміну оренди вертольотів армійської авіації Сухопутних сил ЗСУ).
Більше Анатолія Степановича турбували теми нафти й газу (від діяльності компаній "РосУкрЕнерго", "Чорноморнафтогаз" в Україні до скандальної газової угоди між "Газпромом" та "Нафтогазом" у 2009), тема екології (забудова Жукового острова у Києві, побудова парку "Подесіння" на території заплави річки Десна у Київській та Чернігівській областях і будівництво сміттєзвалища чи сміттєпереробного заводу у місті Новий Розділ на Львівщині).
Серед інших цікавих запитів – повідомлення про незаконне примусове знесення приватних торговельних павільйонів посадовцями Донецької мерії та ОДА, про незаконне звільнення заслуженого діяча мистецтв Михайла Ілляшенка з посади директора Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру та про переслідування Генпрокуратурою та Міністерством внутрішніх справ письменниці і чинної народної депутатки Марії Матіос.
У 7-му скликанні ВРУ Гриценко міняє військову направленість на антикорупційну – стає членом комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. В комітеті Анатолій Степанович стає головою підкомітету з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.
У цей період Гриценко надсилає всього 3 депутатські запити. Один до Кабміну Миколи Азарова (звертає увагу на можливі схеми відмивання злочинних доходів посадовими особами ПАТ "РЕАЛ БАНК" у Харкові) та два до генпрокурора Віктора Пшонки (про бездіяльність Антимонопольного комітету України щодо газової угоди між "Газпромом" та "Нафтогазом" у 2009) та до постмайданного генпрокурора Олега Махніцького (про ліквідацію корупційних схем у Міністерстві аграрної політики та продовольства часів уряду Азарова).
На жаль, на сайті ВРУ немає електронних копій, тому ми не можемо більш детально дізнатися про суть депутатських запитів Анатолія Степановича.
Законотворчість
У 6-му скликанні Верховної Ради Гриценко був дуже активним законотворцем – подав 146 різних законодавчих ініціатив. Щоправда, з усієї цієї кількості було ухвалено лише 5 законів.
Якщо запити у Гриценка були переважно не на військову тематику, то законодавчі ініціативи – навпаки. Екс-міністр оборони пропонував низку змін у військовій службі – щодо соціального та правового захисту військовослужбовців, їх забезпечення під час відряджень та відпусток, модернізації озброєння та військової техніки ЗСУ та ін. Не оминув він як полковник у запасі теми пенсійного забезпечення військових, звільнених зі служби.
Цікавився Анатолій Степанович і реформами Служби безпеки України – зокрема, часто пропонував відхилити або доопрацювати діючі закони у цій сфері.
Однією з найгучніших ініціатив Гриценка у 6 скликанні став законопроект № 3428, який передбачав ув'язнення на 15 років із конфіскацією майна за отримання хабара від 10 тис. доларів та вище. Для суддів, прокурорів та слідчих відповідальність була ще вищою – довічне покарання без права на амністію. Цікаво, що 364 народних депутати проголосували за прийняття законопроекту в цілому, але його ветував президент Ющенко.
У 7-му скликанні Анатолій Степанович був менш плідним законодавцем – подав 16 ініціатив. З них ухвалена була лише зміна до 36 статті закону "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб" (щодо пенсії в разі втрати годувальника), якою було підвищено пенсії членам сімей військовослужбовців, загиблих при виконанні обов'язків.
Вже як член комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Гриценко більше уваги приділяє новій профільній діяльності. Але майже рік – з січня 2013 до лютого 2014 – взагалі не подає жодних ініціатив. Після втечі Януковича з країни він пропонує призначити позачергові вибори мера Миколаєва, ще через півроку – мера Житомира.
Останніми пропозиціями депутата Гриценка було скасувати ухвалення Верховною Радою законопроектів "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" та "Про недопущення переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей" – через кнопкодавство. Але ці проекти постанов були відкликані у листопаді 2014 року.
Відвідуваність та голосування
Те, як депутат відвідує Верховну Раду, найдостовірніше можна проаналізувати на основі того, як він голосує (або не голосує) у сесійній залі.
Звісно, простежити, прогулює нардеп чи ні, можна і за допомогою його письмової або електронної реєстрації у парламенті. Але ця інформація не завжди є точною – часто депутати забувають письмово зареєструватися і одразу йдуть у сесійну залу. Щодо електронної форми, то картку нардепа "для галочки" можуть зареєструвати його колеги, при цьому сам депутат може бути фізично відсутній у Раді.
Отже, щоб визначити, чи був народний депутат Гриценко прогульником, ми порахували, скільки разів він брав участь у голосуваннях (тобто голосував "за", "проти" або "утримався" ), а скільки не брав (тобто не голосував або був відсутнім).
За даними руху ЧЕСНО, який проаналізував електронні дані з сайту Верховної Ради, у 6-му скликанні парламенту відбулося 22 238 голосувань. З них Анатолій Степанович брав участь у 3330 (це 14,97 %), не брав участі у 18 908 (це 85,03 %). Відсутнім Гриценко був на 9867 голосуваннях (це 44,37 %).
Таким чином, під час свого першого походу в Раду Гриценко був пасивним народним депутатом – пропустив майже половину засідань парламенту.
У 7-му скликанні, яке було більш коротким через позачергові вибори парламенту у 2014 році, Гриценко був більш активним. Тоді відбулося 3723 голосування, з яких Анатолій Степанович брав участь у 1927 (це 51,76 %), не брав участі у 1795 (це 48,21 %). Відсутнім Гриценко був на 1083 голосуваннях (це 29,09 %).
Кнопкодавство
Кнопкодавство – це неособисте голосування депутата, тобто коли він голосує не тільки за себе, а й за відсутніх колег.
Щоб дізнатися, чи був Гриценко депутатом-кнопкодавом, ми знову звернулися до даних Руху ЧЕСНО, який почав досліджувати це явище з парламенту 7-го скликання.
Активісти ЧЕСНО жодного разу не ловили Анатолія Степановича на кнопкодавстві. Однак, за даними Руху, 21 червня 2012 року в ефірі телеканалу ТVi у програмі "Вечір з Миколою Княжицьким" Гриценко зізнався, що під час 6 скликання ВРУ кілька разів передавав свою картку для голосування іншому народному депутату. Якому саме – не уточнив.
Відеозапис програми, на жаль, нам не вдалося знайти. Але, згідно з критеріями ЧЕСНО, не можна стверджувати, що Гриценко – кнопкодав, адже він особисто не голосував за іншу особу – якщо вірити ефіру, за нього це зробив хтось інший.
Висновки
Вивчення попередньої парламентської діяльності Гриценка показало, що він був доволі послідовним депутатом – не перебігав із фракції у фракцію та не зраджував політичних союзників, з якими приходив до влади (лише конфліктував із ними і псував стосунки). Серед сфер його інтересів у парламенті – військова справа, боротьба з організованою злочинністю та антикорупція.
Анатолій Степанович був активним законотворцем – за всі роки депутатства подав 162 законодавчі ініціативи та 33 запити. Водночас мав проблеми із відвідуваністю Верховної Ради – працюючи у 6 скликанні, проігнорував понад 40 % голосувань, у 7-му трохи менше – 29 %. На кнопкодавстві Гриценка не ловили та, якщо вірити його зізнанню на ТВ, він "позичав" невідомому колезі з парламенту свою картку для голосування.
Попри те, що Гриценко – нині один із найобговорюваніших кандидатів у президенти, все ж, згідно з останньою соціологією, найбільше шансів посісти крісло гаранта є у Петра Порошенка, Юлії Тимошенко чи Володимира Зеленського.
Для Анатолія Степановича президентський похід-2019 є, швидше, розминкою перед парламентськими змаганнями цієї осені. Від того, як він проявить себе під час весняної кампанії, залежатиме його подальша політична кар'єра – отримання депутатського мандата для себе та місць у Раді для його партії "Громадянська позиція". Адже фірмова емоційність Гриценка вже спричиняє ряд політичних розбірок та судових позовів.
А поки президентська гонка набирає обертів, спецпроект "Вибори вибори" вивчає депутатство нового кандидата у гаранти – наступним героєм нашого матеріалу стане Олег Ляшко.
