Євген Радченко: Українці ходять на вибори краще, ніж середньостатистичні європейці

Дарина Рогачук
Середа, 25 жовтня 2017, 10:31

Експерт із виборчого законодавства Євген Радченко розповідає – чому, змінивши систему виборів, ми змінимо Україну.

Офіс громадської організації "Інтерньюз Україна". Шукати директора з розвитку Євгена Радченка мені радять на другому поверсі. І ось він виходить назустріч – високий, у веселій футболці із зображенням кота та тризуба.

"Це мені хлопці подарували, – сміється, – У мене просто позивний на Майдані був "Мурзік Васильович", як в одній із п’єс Леся Подерв’янського".

Євген Радченко понад 25 років займається такою серйозною і непростою темою, як вибори. Має досвід роботи у 14 країнах спостерігачем, консультантом виборчих штабів і навіть членом ЦВК.

З 2009 року експерт Венеційської комісії. Окрім цього, Радченко 10 років працював у Комітеті виборців України. Був радником та координатором виборчих проектів Асоціації американських юристів та ОБСЄ.

"Це дуже цікава тема, шкода, що вибори так рідко", знову жартує мій співрозмовник.

Крім виборів, Євген неодноразово брав участь у громадських протестах.

– Я пережив, перестрайкував усі Майдани, які були основними в Україні. Я був одним з учасників Революції на граніті у 1990-му, одним з таких самих у 1992-му, потім у 2004-му один з активістів "ПОРИ", ну і в 2014-му заступником сотника Третьої сотні самооборони Майдану.

– А звідки у вас такий потяг до Майданів?

– Жодного! Повірте мені, страшенно не люблю Революції. Тим паче, що за першою освітою я вчитель. Тяжію до порядку, до розміреного, нормального способу життя. Однак! Саме тому, що я за освітою вчитель історії, розумію певні історичні процеси. І тому виходжу на протест, коли, на мою думку, інших виходів просто немає. Майдан це один із тих крайніх способів повернути країну з манівців на нормальний шлях. От і все.

Звертаю увагу на шрам на обличчі Євгена:

– 18 лютого, знаю, у вас було поранення…

– Це було в Маріїнському парку. Мене лупило чоловік сім чи вісім, "Беркут" разом з "тітушками". Врятувала одна жіночка, яка, по суті, мене прикрила собою. Хтось бігав, хтось кричав, а потім раз її десь немає. Підбігли кілька народних депутатів, "свободівців", мене закинули в машину і відвезли вже шити писок.

Крім обличчя, у мене було поламано кілька ребер, і близько 80% тіла суцільна гематома, прострелена куртка. Я так розумію, що мене дострілювали з ПМ (пістолет Макарова – ред.), але на момент, коли в мене стріляли, на мені ще був бронежилет.

Тому думаю, що мені пощастило. Учасники тих подій уже мають традицію щороку 18 лютого покладають квіти на місце, де загинули побратими. Цього року ми теж пішли.

Я підходжу до місця, де мене поклали – стоїть жіночка. Шморгає носом, очі витирає. А в кількох метрах від місця, де мене били, загинув наш побратим з Самооборони. Жіночка каже: "Це ви теж з Самооборони, з Майдану? Тут був такий хороший хлопчина, молоденький, у синьому такому шоломі, загинув, добили його таки. Я тоді його прикрила, побігла по "швидку", приходжу, а його вже відтягли, мабуть, десь закопали". Я такий стою, кажу: "Так це ж я!".

Виявляється, жіночка три роки вважала, що я мертвий! 18 лютого вона приходила вклонитися місцю. Посміялися, вона чогось плакати почала. Але сфотографувалися.

 
фото: ганна грабарська

– Чому у 2013-2014 роках пішли на Майдан? Ви пережили стільки Майданів, чому вийшли знову? Чого очікували?

– Коли влада починає не просто бути ворожою, а починає знищувати своїх громадян, своїх людей… Ну тоді вже треба пробувати змітати владу. Ви ж зрозумійте, Майдан 1990 року – студентський, він містив вимоги незалежності країни. У 1992 році практично те саме щоб країна не скотилася в нові кабальні союзні умови. 2004 рік – це був Майдан проти несправедливості.

Власне, і Майдан 2013-2014 років починався як мирна акція, абсолютно. Ота паскудна ніч, коли побили студентів… Рішення було таким треба йти і все. Я з самого початку, маючи великий досвід в організації таких акцій, не дуже хотів брати участь у тому, щоб командувати чи ще щось. Я прийшов як пересічна людина. А потім  потихеньку, полегеньку і став заступником сотника Третьої сотні.

– Ви дуже багато працюєте по виборах, це ваша, можна сказати, коронна тема. Чому саме її обрали?

– По-перше, це цікаво. Коли вчився, був студентом, то про вибори взагалі говорили як про такий невеличкий шматочок державного, а потім конституційного права. Зараз виборче право розвинулося в підгалузь права. Друга причина вибори це те, що дуже швидко змінюється. Немає виборів, схожих між собою. Завжди з’являються нові технології, нові виклики, нові проблеми. Третє завдяки виборам можна світ побачити. Я, наприклад, працював у 14 країнах на виборчих кампаніях.

– Як ви оцінюєте зміни у виборчому законодавстві протягом років незалежності? Ми еволюціонуємо чи навпаки – крок вперед і два назад?

– За змінами у виборчих законодавствах можна подивитися, де перебуває держава. Так от, можу сказати, що Україна робила неймовірні кульбіти в своєму розвитку політичному, так само – неймовірні кульбіти з виборчим законодавством, але жодного разу ці кульбіти не були адекватними.

Спочатку все йшло начебто нормально максимально демократичний для посттоталітарної країни закон 1989 року, потім 1994 року це мажоритарна система, округ, зв'язок виборців з депутатами, усі, як кажуть, "благоглупості" було реалізовано в цьому законі. Далі ми отримуємо змішану виборчу систему 50% на 50%, приблизно те саме, що зараз є. Половина нардепів обиралася за мажоритаркою, половина пропорційно за закритими списками

Проблемою цієї системи в українських умовах став мотив голосування виборця.

Коли виборець за партійний список голосує більш-менш ідеологічно, то за мажоритарника в нього сформувався зовсім інший мотив голосування – "Що мені дадуть за мій голос?".

І це "дай" насправді істотно відкинуло Україну назад. 2006-2007 роки вибори за пропорційними списками. На першому етапі отримали прекрасний результат парламент дуже швидко почав працювати. Але дуже швидко партії стали, по суті, закритими клубами, причому для дуже заможних людей.

З усіма недоліками, але партійна система почала якось та розвиватися. І тут 2012 рік, і ми відкочуємося назад паралельна система, 50% на 50% мажоритарка і пропорційка з закритими списками.

Велика кількість політологів, працівників виборчих штабів розказували про масштабну торгівлю місцями в партійних списках і конкуренцію коштів на мажоритарних округах. Призвело це все до того, що парламент через свою дороговизну виборів перетворився на закриту систему, яка просто продукувала корупцію.

– І все це триває донині…

– І буде тривати! На жаль. Правила, за якими обирається парламент, просто стимулюють мегакорупцію. Минає три роки, дивимося рейтинги довіри до різних інституцій церква, армія, ЗМІ, громадські організації… А де у нас парламент?

З часів Януковича нічого не змінилося. Рівень довіри до Верховної Ради як був найнижчим серед органів влади, так і лишився. І не тому, що депутати погані. Якби вони обиралися за адекватною для України виборчою системою – ми би мали зовсім іншу модель поведінки тих самих людей.

 
фото: ганна грабарська

– Чи потрібно змінювати нинішню виборчу систему, і якою вона має бути?

– Те, що потрібно це очевидно. Ми повинні досягти того, щоб у нас виникла політична відповідальність і жорстка партійна організація.

Це означає, що виборча система повинна відповідати першому критерію пропорційна. Друга річ ця система не повинна бути корупційною. Це означає, що округи повинні бути великими. Тому друга ознака великі регіональні округи. В умовах децентралізації особливо важливо, щоб кожну область представляли депутати, які будуть відстоювати інтереси території (регіону). Ну і третя частина а з виборцями що? Для того існують моделі відкритих списків.

Що таке відкритий список? Це список кандидатів від однієї партії. Але на їх розташування в цьому списку може впливати виборець. І це найстрашніше, чого бояться наші партійні вожді, бо це породжує внутрішньопартійну конкуренцію. Відкриті списки дають можливість лідерам проявитися на регіональному рівні, і вони, по суті, примушують виборців до того, щоб подумати і проголосувати більш відповідально.

– Як вважаєте, чи є у пропорційної системи з відкритими регіональними списками шанси на життя?

– Поки що я песиміст, оскільки бачу, що в Раді страх існує, що багатьом депутатам не виявиться місця. Хоча якби вони трішки подумали і проаналізували, насправді законопроект дає величезну кількість шансів багатьом. У тому числі, і депутатам-мажоритарникам, які за закритих списків не потраплять у прохідну частину.

З відкритими списками хороший, авторитетний депутат може потягти за собою партію, дати їй додаткові голоси й отримати не просто право голосу всередині партії, а бути впливовим політиком і відстоювати регіональний інтерес.

– Можливо, проблема нашої політики ще й у тому, що українці погано ходять на вибори?

– Українці дуже гарно ходять на вибори. Українці ходять краще, ніж середньостатистичні європейці, більше того східні європейці. Тому у явці взагалі жодної проблеми не бачу.

Для мене, наприклад, важливість виборів є очевидною, розумієте? Усе дуже простими речами вимірюється знаннями і вмінням аналізувати. Якщо за державу хтось віддає життя – це цінність, правда ж?

Ми забули, що за право голосу віддавали життя. І це також цінність. Ми забуваємо, що той самий 2014 рік, Майдан, це, по суті, за право обирати. Це ті речі, які відрізняють цивілізоване суспільство від нецивілізованого.



Спецпроєкт "Вибори вибори". Наш останній матеріал
Борис Тарасюк: "До зустрічі з Путіним треба готуватись і розуміти його КДБівську свідомість"
Домовились домовлятись: варіанти закінчення війни
Народовладдя від Слуг: про що поговорити за новорічним столом
Усі публікації